У День Києва якраз на виході з «Метрограду» в центрі міста, просто посеред вулиці я побачив вертоліт. Як у комедії «Неймовірні пригоди італійців у Росії», коли по шосе рухався літак і водій гукнув постовому, вказуючи на літальний апарат: «Та що я?! Ви подивіться, що у вас на дорогах робиться».
За вертольотом стояв кінний загін міліції. Це був хвіст майбутнього параду.
До аптеки заскочила жінка з фразою: «Чи не маєте ви кофеїну в ампулах?» — «Ні, і не буває. А що?» — «Та там коневі зле стало»...
Недивно, що сонячний удар уже коні отримували: спека досягла своєї вершини. Проте з динаміків лунало: «Кие-е-в ночно-о-ой...».
Ближче до Хрещатику топталися сотні дітей і підлітків, одягнених у різні костюми: велосипедисти, чаклуни в чорних плащах із різнокольоровими зірками. Парочка клоунів на ходулях. Щось незвичайне було в тому, що ніким не керовані циганки йшли стрункими рядами. Циганське ополчення! З ними в метафізичності змагалися лише козаки в синіх шароварах і чорних сонцезахисних окулярах. Запорізька мафія!
На вулиці Хмельницького готувалися до виходу юні барабанщиці у віночках зі стрічками, але в дещо фривольних червоних колготах. Вони тренувалися, маршируючи по колу. Діти- «чебурашки» з вушками та кольоровими перуками, хлопчики-гімнасти в трико, стилізовані туристи — з рюкзаками за плечима. За юними барабанщицями перевальцем, дуже неспортивною ходою простували футболісти в білих футболках і червоних трусах.
На тротуарі з кульками стояла група підтримки, яку переважно становили батьки «парадних» діток. Раптом парад о 10.50 на повному ходу загальмували. Керівництво не прибуло.
Підскакує до бабусі з десятками кульок молодша дамочка:
— У вас дуже багато кульок, дайте хоч кілька!
— Не дам! — стисла губи бабуся. — Мені їх доручив Кирило Георгійович!
Молодичка не мала чим «крити» Кирила Георгійовича та ретирувалася.
Одразу знайшовся інший вимагач. До нього бабуся застосувала інший метод «відшиву»:
— А ви зі Святошинського району?
— Не зрозумів, — звів брови хлопець.
— Червоні кульки — лише для представників Святошинського району, — серйозно закінчила вона.
Він сторопів. Хай би вже сказав, що він, на щастя, саме зі Святошина. Кульки були врятовані від повторного замаху.
— А наших із гопаком чотири рази на стадіоні вчора ганяли, — поскаржилася одна мати іншій. — Вони мало не померли. Це ж щоразу треба танцювати, а не просто крокувати.
Діти вже поприлипали до розм’яклого асфальту. Ще через п’ятнадцять хвилин колони почали розпадатися.
Хтось із батьків:
— Тривога! Зараз кричатимете.
— А нащо зараз кричати? Це ж не наші діти. Це центральний Будинок піонерів. Кричатимемо своїм.
Один із татусів:
— Це непатріотично. Урр-а аОлені Анатолівні! Це наша керівниця, — пояснив він мені. — А це мій Сашко — з синцем, бовдур. І на параді. Тому й виділяється.
Об 11.30 — дівчатка присіли навпочіпки, ентузіазм вичерпався. Хлопчики від нудьги почали ліниво буцатися ногами. Серед коней, напевно, вже починався масовий падіж, поки вони чекали на керівництво. Євротуристи поїхали — можна запізнюватися.
Групі підтримки, куди увійшов і я, роздали пам’ятку про композитора Шамо з піснею «Києве мій». На рядку «Спить натомлене місто» треба відпускати кульки в небо. Уже вдруге настирливо спливала тема сну. Якщо зараз, через сорок хвилин очікування, не почнеться, — сон зморить усіх.
11.40 — рятівний барабанний дріб!
Вусатий районний керівник у вишиванці відчайдушно дунув у свисток. Він командував своїм загоном саме так: не дуже романтично, але ефективно.
Пробираюся до центра, до трибун, де дітки витанцьовують. А тут — мамо рідна! — не тільки міське начальство в особі Сан Санича, тут — УСІ: Президент, прем’єр, нацбез і держсекретар.
Лише Віктор Андрійович дозволив собі зняти піджак і залишитися в блакитній сорочці, решта — в повному камуфляжі. Юлія Володимирівна в бежевому жакеті та рожевій спідниці. Жодних послаблень. Про що свідчила й зачіска «у вигляді віночка» — жодної «розпущеності».
Почет починає аплодувати лише після двох-трьох оплесків Ющенка. Іноді роль стартера виконує прем’єр.
Доньки Віктора Андрійовича — як на роботі. Крихітка в білій сукні стоїть на стільчику в світлих сандаликах та незадоволено дивиться на парад: мабуть, дитині все допекло. Дівчинка старша — в рожевому — сіла на той самий стільчик і дивиться з великою цікавістю. Її не так, як молодшу, обтяжує офіційна прив’язка до місця.
Ющенко, як зазвичай, демонстрував складні комбінації руками: правою, зігненою в лікті підтримує ліву, тоді як лівою почухує праве вухо. Не кожен на таке здатен, акробатичні завдання не з простих.
Усі вельможі періодично регочуть, не забуваючи, звісно, розмов про головне: з Президентом — про себе.
Тимошенко говорить інтимно, на вухо (тоді щоразу Ющенко вимушений забрати від нього свою долоню) Президенту, підіймаючись до нього навшпиньки.
Потім черга мера. Він, як солдат, повертається до Віктора Андрійовича всім корпусом, стоячи струнко, мов докладає про ситуацію.
Найбільше веселився Петро Порошенко. Особливо послужливо та голосно на його жарти реагував Зінченко. А Петро Олексійович у манері Рошфора різко обривав свій сміх і насторожено та незадоволено дивився навколо. Проте його настороженість не порівняти з рівнем пильності міністра внутрішніх справ Луценка, якого я виявив за спиною голови нацбезу. Він із другого ряду в темних окулярах уважно дивився в натовп: імовірно, шукав внутрішніх ворогів.
Приблизно цим самим займалася й охорона. Але поводилася вона загалом ненав’язливо: один ланцюжок перед сценою і кілька на сцені. Попереду — похмурий юнак. Певно, начальник. Вітер методично підіймав поли його світлого піджака, показуючи чорну кобуру, яку охоронець соромливо приховував. Але порив — і зброя знову грізно виглядала. Він виблискував на її тлі широкою золотою каблучкою, немов кажучи: я одружений і людина врівноважена, але в разі чого — дивіться.
Правителі пожвавилися на виході Театру ляльок. Актори демонстрували маріонеток. Видно, викликали певні асоціації з політикою. І вже потім із призабутим дитинством.
Комусь із Театру на Подолі Президент, зібравши пальці в пучок, послав поцілунок рукою. Напевно, актрисам. А ось театру Лесі Українки не було. Їхнім страйкуючим актрисам поки що не до парадів.
Народ на Хрещатику дивувався «урядовому набору» й очам не вірив. По п’ять разів перепитував, чи можна фотографувати? Двоє дівчат особливо розпустувалися. Вони то лопали кульки, примушуючи охорону здригатися, то відпустили одну — і вона, підхоплена силою вітру, влетіла в урядову ложу. Посланець народу! Дівчата раділи, мов запустили перший супутник Землі.
Ось уже до володарів і вертоліт добрався. Він втілював — ні багато ні мало — службу з надзвичайних ситуацій Києва. І така є. Так, звісно, в частині вивезення сміття в деяких районах столиці ситуація надзвичайна. Як, наприклад, на Оболонській набережній (окрема тема). Там уже літаками треба вивозити.
Після кофеїнових коней Ющенко з Тимошенко залишили трибуну.
Пішли будівельні крани та трактори. І на місці, яке звільнило вище керівництво, Олександр Зінченко почав брататися, захоплюючи в замок своїх долонь інші руки: то мера, то міністрів, то... Але ця демонстрація лояльності була вже не така цікава.
