Носій знаного прізвища, Ольга Богомолець не могла не стати лікарем. Хорошим лікарем, досягнення якого визнані далеко за межами країни. Власна клініка зробила з неї бізнесвумен. Окрім того, вона виховує чотирьох дітей, співає, займається суспільно- політичною та доброчинною діяльністю, колекціонує українську домашню ікону.
— Ольго Вадимівно, що слугувало початком колекції? Ви вдома мали фамільні ікони?
— В сім’ї була одна старовинна ікона, прапрабабусина. Ще були Біблія і хрест, який усі ховали. Пам’ятаю з дитинства, він лежав дуже високо, на шафі, прикритий серветкою. Моїм намірам вивчити його клали край у мить підставленої до шафи табуретки. Згадую, як ми з бабусею робили паперові квіти на першотравневу демонстрацію й одночасно розписували великодні яйця, пензликом виводили букви «ХВ». Мої питання, що це означає, лишалися без відповіді. Але гарно розписували, розфарбовували — це була сімейна традиція. Таких парадоксів, напевно, жодна країна не знала, крім нашої колишньої. Ну де ще можна було поєднати непоєднуване? Паски пеклися завжди, але це ніколи не обговорювалося — тиша. При цьому я була свідомою, дуже чесною, активною піонеркою, комсомолкою, учасником будзагонів, «Зірниць». Для мене це все було щирим і принциповим, і я ні на мить не жалкую про своє комсомольське минуле. Жодного інтересу до ікон тоді і знаку не було, навіть припустити, що вони ввійдуть у моє життя, не могла. І хрещення я прийняла вже в досить зрілому віці, після закінчення інституту. Хоча сина раніше хрестила, на Західній Україні у греко-католицькій церкві.
— Стати колекціонером вас спонукав приклад чоловіка?
— Ні, тоді я ще не мала ні колекції, ні чоловіка. Звісно, сьогодні чоловік-колекціонер впливає на цей процес. Але перша ікона ввійшла в моє життя сама, я зовсім була не готова до цього. До речі, цю дивовижну історію, виткану з «невипадковостей», я описала у своїй «Історії створення колекції», яка вийде до відкриття виставки. У ті часи народними іконами ніхто не займався. Церква їх вважала неканонічними і не визнавала. Адже народна ікона дуже національна, вона яскраво й емоційно передає уявлення українців про Божественну допомогу, красу, добро та зло. Дуже цікава різниця між іконами, написаними в різних регіонах. І як людина, яка звикла систематизувати й аналізувати, я захопилася іконами всерйоз і надовго.
— У вас із чоловіком різні колекції і, відповідно, різні інтереси?
— Чоловік колекціонує предмети мілітарики, військової історії. Нещодавно в Музеї культурної спадщини Києва відкрилася виставка з його колекції. Вся ж колекція нараховує вже понад 50 тисяч експонатів. У моєму зібранні лише 3000 ікон. У нас чітке розділення, є «жіноча половина» і «чоловіча половина».
— Домострой?
— Так. Люблю свого чоловіка і поважаю. Але предмети мілітарики з його колекції сприймаю цілком по-жіночому. Тобто цей ґудзик мені нагадує, що якась жінка лишилася вдовою, мати лишилася без сина, діти лишилися сиротами... Під моїм впливом колекція чоловіка поповнилася дуже рідкісними військовими іконами.
— У вас четверо дітей — три дочки та син. Якій із колекцій вони віддають перевагу?
— У них у кожного свої інтереси. Син Андрій пише музику, співає, живе у своєму, чоловічому світі. Старша дочка Катя планує продовжити медичну династію Богомольців. Ася, середня дочка, займається класичним балетом. Лише дворічна Сонечка поки що не заявляє про свої мрії. Ми з чоловіком говоримо, що все, що робимо, робимо для дітей. І колекції збираємо — теж. Але вважаємо, що інші діти, інші сім’ї повинні мати доступ до цієї інформації. Тому влаштовуємо виставки.
— Влітку у вас був доброчинний концертний тур в’язницями. Чому ви вирішили це робити і наскільки це ефективно на фоні того, що умови утримання в місцях позбавлення волі залишають бажати кращого?
— Я б не була такою песимістичною. Мій перший візит до місця позбавлення волі був 10 років тому в ту саму колонію, з якої почався мій нинішній доброчинний тур. Є зміни на краще. Якщо раніше в цій колонії на тій самій території утримувалося 1000 ув’язнених, то зараз їх до 200. У кімнаті живе не по ...надцять чоловік, а значно менше. Є можливість учитися, працювати, отримувати освіту, якої багато хто взагалі не мав. Є комп’ютерні класи, і багато що з того, чого у них ніколи не було на волі. Важливо, щоб був стимул жити й рухатися далі. У цьому турі злилося безліч цілей воєдино. З одного боку, це профілактика туберкульозу. Одне з джерел поширення епідемії — люди, які вийдуть із тюрем. Історія моєї сім’ї пов’язана з туберкульозом. Мій прадід, який став згодом президентом Академії наук, народився у Лук’янівській в’язниці, де під слідством перебувала його мати — активістка «Південно-руського робочого союзу». Там він і заразився туберкульозом. І, незважаючи на те, що він став знаменитим ученим, академіком, що всі кращі консультанти та кошти було залучено до його лікування, він, на жаль, пішов із життя саме через цю хворобу. Я не читала у в’язницях лекцій про туберкульоз. Я просто розповідала про своє життя, про те, що воно складалося не завжди вдало, не завжди успішно. Я намагалася запалити в ув’язнених віру в те, що вони самі можуть зробити для себе, якщо захочуть.
— Ваша професія раціональна за своєю природою. Лікар, мені здається, не може бути романтиком. Яким же чином ви поєднуєте, здавалося б, непоєднуване?
— Я гадаю, кожна людина шукає себе. Я дуже люблю свою професію, ніколи ніким іншим себе не уявляла, в дитинстві знала, що буду лікарем. І зараз отримую величезне задоволення від того, що вдалося допомогти комусь. 20 років тому починала з вибору: або брати хабарі, залишаючись на державній службі, або йти у приватну медицину. Розуміла, що інакше мені не прогодувати своїх дітей. І я ламала всі звичаї. Сьогодні щаслива, що вдалося побудувати унікальну клініку, що вона успішно працює, що в ній прекрасний персонал і це все — продукт мого розуму.
— Ви, крім іншого, систематично виступаєте з доброчинними концертами. Хтось допомагає робити це? Є меценати, готові надати допомогу в організації концертів, виставок та інших благих справ?
— Усе робимо з чоловіком самостійно. І я дуже вдячна йому за це. Крім того, ми зараз будуємо ландшафтно-етнографічний заповідник у місті Радомишлі Житомирської області. Вже йдуть реставраційні роботи. Там буде створений і постійно діючий музей української домашньої ікони. Ми хочемо відродити вікові культурні й духовні традиції нашого народу.
