Виставка «Гендер в Ізоляції: право на самоконструювання в умовах патріархату» демонструє, як люди приміряють на себе соціальні ролі, грають одине з одним, щоб виокремити себе в суспільстві. Проблема гендеру в Україні сприймається неоднозначно, саме тому куратор Олена Червоник дуже дбайливо поставилася до формування зон виставки. Тут представлено 14 робіт contemporary art, а також фотографії з музею Паші Ангеліної, першої жінки-тракториста. Екскурс по гендеру розпочинається з робіт Ксенії Гнилицької, продовжується залом, де представлено роботи, присвячені соціальним іграм. Другий зал присвячено аб’єктному (від англ. abject) мистецтву — мистецтву огидного. Тут — роботи Марії Куликовської, Аліни Клейтман та Любові Маликової. Усі молоді художниці в своїх роботах поділяють поняття тілесного й красивого, приємного і штучного. Медійний образ ідеальної жінки з робіт Аліни Клейтман переходить в роботу Олексія Салманова, де дівчина не роздягається, а навпаки, одягається. Стосункам чоловіка й жінки присвячені роботи Аліни Капіци та дуету Syncrhodogs. Наприкінці виставка повертається до першого залу, із стереотипними моделями поведінки від Жанни Кадирової «Дошка пошани» і Лесі Хоменко «Дачна Мадонна», яка нагадує вірш молодого донецького поета Віталія Чорнориза про жінку, що працює на залізниці: «В стрелках, узлах, фонарях / Подобно железной дороге/ Сидят, закинувшись друг на друга / Снаружи забитые в капрон женские ноги. /.../ И ясно, що выше / Бесстыжей льняной юбки в клетку / Тугой бюст / В оранжевом железнодорожном жилете».
Тетяна ЄРЕСКОВА, кандидат соціологічних наук, доцент Донецького державного університету управління:
— Для мене тема гендеру — це та соціальна роль, яку я для себе приймаю. І якщо ми говоримо про конструювання людьми самих себе, то в молодих художників це конструювання відбулося інакше. Це життєві історії, досвід, прочитані книжки, наслідування когось... Про такі речі складно сказати: подобається чи не подобається, тому що вони змушують замислитися. Приголомшлива низка фотографій, коли дівчина поступово роздягається. До того ж дивує не кінцевий результат, а сам процес. На кожному етапі вона може зупинитися. Мене найбільше вразило, що вона врешті нещаслива, роздягнувшись. На фотографії немає відчуття: хлопці, я перемогла, я це подолала. З другого боку — вона одягається. Можна прочитати і так, і так. І в обох випадках вона все одно нещаслива. Тоді заради чого це?
Такі проекти потрібні, тому що вони, безумовно, ламають стереотипи. Виставка змушує замислитися, дуже грамотно розставлені роботи. Спочатку жінка демонструє стереотипну поведінку, а наприкінці людина замислюється. Нам показали, що є така реальність. А що з нею робити далі? Що робити з цією свободою? І наскільки люди готові це сприймати?
