В одній із наших запорізьких бібліотек живе кіт. Він з’явився там у вересні та вніс значну різноманітність в спокійне книжкове життя. Біля ґанку йому побудували затишну будку, де він перезимував. А його улюбленим місцем стало підвіконня поблизу входу. Там, зазвичай, він і проводить свої котячі години. Тільки іноді, буває, поважно, із гідністю підіймається східцями на другий поверх, зі знанням справи простує до кабінету директора, де його раді бачити, повз читачів, які шукають щось в каталогах, повз бібліотечні будні...
Читачі реагують на його присутність по-різному: хтось усміхнеться, хтось погладить. Але інших же він щиро дратує: не подобається багатьом ця, начебто геть нетипова ситуація — кіт серед людей...
Як розповіли працівники бібліотеки, Рижик (це ім’я якось саме напрошується) поділив усіх оточуючих його людей на два табори: хто «за» і, відповідно, хто «проти» його існування поруч із ними. Мабуть, саме з останніми я й зіткнулася у пошуку історій про кота спочатку...
«Дивно, що вам нічого не розповіли на першому поверсі, — сказала одна зі співробітниць. — Кіт в основному буває там. Я майже його не бачу»... Тільки одного разу моя співрозмовниця нагодувала його. Якось на виставку робіт із захисту прав тварин, яку влаштували в бібліотеці, приїхало телебачення. Кота запросили туди як почесного гостя, на верхній поверх. Тоді їй і вдалося, так би мовити, познайомитися з ним ближче. «А так — підгодовую котів біля свого будинку. Хтось із сусідів дякує, мовляв, хоч ви їм допомагаєте. Хтось — проклинає... Якщо вночі закричить яка-небудь кішка — звинувачують відразу мене. Нічого, що в сусіда надривається магнітофон на весь двір ... А от якщо ж коти, не дай Боже, закричать — це вже трагедія. Тому намагаюся це робити рано-вранці, коли ніхто не бачить — розповіла бібліотекар. Вона переконана, що ми виживаємо тварин і мали б хоч якось компенсувати провину перед ними. До речі, якийсь чоловік із її двору прострілив з вікна лапу собаці...
...Можливо, ви впевнені, що ваш домашній кіт або дворовий пес гірший від вас? Звичайно, він, можливо, й не знає, що таке теорема Вієта. Проте ніколи не викине якийсь недопалок собі під лапи, не стане плювати, де завгодно, не викине обгортку від з’їдених чіпсів, не переверне нафтову баржу, погубивши мільйони живих істот, не скине на наші з вами голови атомні бомби. «Брати наші менші», хоч хто б це був, вміють гармонійно існувати з природою. Цією гармонії не вистачає нам. І, звичайно ж, мова йде не тільки про екологію.
...Колись давно я бачила одну жорстоку сцену. Це було в магазині. Жінка приблизно сорокалітнього віку буквально відкинула дитину на підлогу своїми різкими рухами і несамовито на неї кричала. Маленька дівчинка билася в істериці. Це було жахливо. Одну з таких сцен бачила нещодавно. ...Молода мати із перевернутими пакетами, трирічний хлопчик реве білугою на всю вулицю, мати на нього шалено кричить... Вибралися зі своїх сховищ всі продавці в окрузі, обернувся навіть кожен ледачий перехожий. Це було справжнє моральне насильство, із запахом ненависті. Думаю, кожен із вас багато разів ставав свідком чогось подібного.
А як же, кого ж іще ображати, як не слабку істоту, яка не може дати належної відсічі?.. Нерівні сили... Ось тільки відповідь, навіть якщо не в цю ж хвилину, обов’язково буде. Як припливи та відпливи, добро і зло завжди урівноважуються, я в це вірю. Нехай навіть не торжеством справедливості, а законом Всесвіту. Всім нам про це чудово відомо. Тільки пам’ять наша на подібні речі коротка.
...Кажуть, що кіт Рижик трохи глухуватий: він важко відгукується, коли його кличуть. Я не можу вільно писати про нього в жодну з наших газет: є ймовірність, що постраждають хороші люди. Через свою доброту...
