У Національному музеї літератури України проходить виставка творів живопису Ф. Гуменюка, присвячена 150-річчю з дня смерті Тараса Шевченка. В експозиції представлено близько 30 різножанрових полотен, які мовою живопису розкривають образ Кобзаря та сутність його творів.
Нині ім’я Феодосія Гуменюка — члена Національної спілки художників України, шевченківського лауреата широко відоме не тільки на Батьківщині, а й за кордоном. Виставку доповнюють цінні раритети з фондів музею — прижиттєві видання творів поета, документи, світлини та рідкісні екземпляри просвітницьких альманахів («Хата», 1860 рік, «Основа», 1861 рік тощо).
Шевченкіана в українському образотворчому мистецтві — це особливий простір генетичної пам’яті та національних культурних надбань. До образу Кобзаря та його поетичного світу зверталося багато відомих талановитих художників. Кожен митець у творчості поета бачив свої особливі смисли, сприймав її через призму власного світобачення, поглядів та громадянського сумління. Для них відтворення на полотні образів Шевченкових творів — не данина моді з нагоди ювілеїв, а кропітка праця протягом багатьох років за переконаннями та покликом душі.
— По-справжньому я відкрив для себе Тараса Шевченка, «цього велетня духу», як сказав про поета Іван Франко, у Північній Пальмірі, де навчався в Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. Рєпіна, — розповів Феодосій ГУМЕНЮК. —Адже саме у столиці царської Росії український поет виявив себе як особистість, як захисник свого народу, викривальник «неситих панів, магнатів» і як величезний, рідкісний талант в образотворчому мистецтві. Мені випало щастя ходити тими бруківками, набережними, мостами, де ступала нога великого поета України. Вправлятись у малярстві в Літньому саду, який, як відомо, білими ночами на своїх алеях у ті далекі часи прихистив юного Шевченка, де він відточував своє обдарування. Словом, всюди, де й зараз незримо витає поетова душа. Не перейнятися духом «Кобзаря» я просто не міг, не мав права, бо вигодувала мене Подільська земля (Гуменюк родом із Вінниччини. — Н.Ш.), де «гуляли» Шевченкові гайдамаки, де «тополя серед поля», де «пишається червона калина», «соловейко в гаї», де козацькі могили, славою повиті... Ці асоціації постали пізніше на полотні монументальними образами («Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляли...», «За байраком байрак...» та ін.). Мені довго довелося (1960—1970-ті роки) жити і працювати у Ленінграді. Непрості то були часи. Вияв національного духу не вітався в радянській державі. Але наскрізь фальшивий пролетарський інтернаціоналізм не надихав мене на творчість. Українські глибинні смисли, народна поетична символіка та історія мого народу завжди були і залишаються змістом мого життя й творчості, а тому я був опальним художником, «неформалом» і дуже «незручним» для тодішньої влади...
— Цікаво, що життєвий шлях Феодосія Гуменюка, — розповіла «Дню» Наталя ПЕТРЕНКО, організатор виставки, завідувач сектору Національного музею літератури України, — надзвичайно перекликається з долею поета. Мабуть, художник не випадково потрапив до Ленінграда — їхні душі там неодмінно мали зустрітися. Після закінчення інституту Гуменюк працював викладачем у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної. Тоді у Ленінграді згуртувалася досить велика українська громада... У1975—1976 рр. Феодосій Гуменюк для Українського культурного товариства у Варшаві оформив «Український календар 1977—1978 років». Паралельно 1975 року організував у Москві Першу і Другу виставки українських неофіційних художників, за що зазнав переслідувань КДБ і змушений був виїхати до Дніпропетровська — Київ для митця був закритим. Але умов для творчості не було ніяких, перебивався з родиною випадковими заробітками. У Ленінграді родина знайшла притулок в однокімнатному помешканні комунальної квартири. Гуменюк багато й плідно працював. У 1978 року відбулася його персональна виставка в Канаді, за що його «увінчали» титулом «запроданця», потім у США, Франції. Але Ф. Гуменюк не просто втілював на полотні асоціативні образи — митець вивчав архівні матеріали, історичні праці, перечитував «Кобзаря», твори багатьох інших письменників. На його сюжетних картинах ми бачимо символічні народнопоетичні смисли: козацька могила — заснула воля, козацькі дзвони — кличуть пробудитися, згадати «чиї сини, яких батьків».
Після проголошення Незалежності Феодосій Гуменюк зміг повернутися в Україну. З 1992 року живе і працює у Києві. 1993 року очолив майстерню історичного живопису Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА). Історичне минуле, народні звичаї й обряди стали наскрізною темою його творчості. Гуменюк вважає, що завдання сучасного мистецтва — відродити історичний жанр, який би був особливим потужним каталізатором історичної пам’яті й української свідомості. Митець ніколи й ніде не зрадив своєму творчому кредо.
— Виставка захоплює монументальними епічними полотнами, — ділиться враженнями Олеся Антонюк, філолог, — яскравою образністю й глибинною символікою. Знайомі образи постають тут із новою силою. Кожна картина — як діалог поета Шевченка і художника Гуменюка із сьогоднішнім поколінням. Особливо вражає монументальний твір «Дивлюсь, аж світає...» (за поемою «Сон»), де центральною фігурою є зображення молодого Кобзаря. Цікава інтерпретація жіночих образів — «Катерина», «Тополя», «Сова», «Сон» («На панщині пшеницю жала...»).
«Поклін складаю митцеві, що в недобрі для нас часи відкриває нам душу Тараса Шевченка як рятунковий незбагненний простір, де відновлює своє широке дихання і наша душа, — написав у книзі відгуків відомий поет Дмитро ПАВЛИЧКО. — Він любить Україну й її Пророка в живих образах, які переконують, що український народ має свою велику минувшину, хоч не державну, але перенизану боротьбою за свою державність. Це монументальні образи незламних борців і характерів, сильних людей».
