Феномен сучасної цивілізації Заходу бере початок в античності, що, з обмовками, відноситься і до України. Захотілося побачити ці першовитоки «живцем». Європа відгороджується дорожнечею і шенгенськими візами. Та на південь від нас лежить країна, де античності не менше, ніж у Греції та Італії, візовий режим — ліберальний, а головне — на диво тепло приймають, втім, якщо є певна сума в кишені. У «Легендах та міфах Древньої Греції» згадуються древні напівміфічні країни та міста — Фрігія, Лідія, Карія, Лікія, Каппадокія, Троя, Ефес, Мілет... Все це — Мала Азія, територія сучасної Туреччини. Древні греки називали цю країну «Анатолія» — країна вранішнього сонця.
Рухаючись із Києва точно на південь вздовж 31-го меридіана, пролетівши над Чорним морем і всією Туреччиною, потрапляєш до Анталії. Літак робить «бойовий розворот» над Середземним морем, лягає на посадочний курс, зісковзує по глісаді... І ми на землі, по якій, можливо, ступав ще Гомер.
Суцільно покрита горами, сейсмічно небезпечна Анатолія пережила розквіти і занепади багатьох цивілізацій. Етнічне походження її народів часто покрите темрявою невiдомстi, але відомо, що давні держави тут були вже в XXVII ст. до н. е., коли фараони Хеопс, Хефрен і Мікерін будували Великі Піраміди Гізи. У XVII — XVI ст. до н. е. розрізнені країни цього регіону були об’єднані в єдину державу хетами, які, як вважають фахівці, були арійським народом, що прийшов із Північного Причорномор’я, тобто території України. Перманентні війни хетів з Єгиптом у XV — XIII ст. до н. е. завершуються при Рамзесі II першим в історії писаним міжнародним договором, гарантами якого були єгипетський бог Ра і хетський бог Тешуб. Причина — загроза зі сходу від Ассирії.
Але напасть прийшла із заходу. З островів Егеїди вторгаються «морські народи» — ахейці, етруски, сикули, лікійці, лівійці. Єгипет зумів відбити нашестя, а Хеттія занепала після відомої Троянської війни (1250 р. до н. е.?) — прообразу світової війни між Сходом та Заходом. Почався суперечливий процес еллінізації Анатолії. Часто греки влаштовувалися у вже існуючих містах, переймали культуру місцевих народів Анатолії, іноді забуваючи навіть свою мову, про що — далі.
У східній Анатолії виникає відоме царство Урарту (860 — 580) зі столицею Ван; у середній — Фрігія (750 — 546) зі столицею Гордеон, одним із царів був відомий Мідас «з довгими вухами». У VII ст. до н.е. в Анатолію вторгаються кіммерійці, схоже, також із території України. У цей же час виникає Лідія зі столицею в Сардах, одним із царів якої був відомий багатій Крез. У V ст. до н. е. Малу Азію захоплюють перси, яких у 334 р. до н. е. розгромив Олександр Великий. Анатолія входить до його імперії, а традиції еллінізму посилюються. Досвід «глобалізації за Олександром Македонським» був недовгим — імперія розпадається, в Анатолії виникає Пергамське царство. Цар Пергама Аттал III у 133 р. до н. е. добровільно (!) віддає свої землі Римській імперії. Потім історія досить відома: у 395 р. н. е відбувається розкол на Західний Рим та Візантію, в XI ст. — прихід турків-сельджуків, у 1453 р. турки-османи остаточно захоплюють Константинополь і створюють Османську імперію, в 1923 р. Мустафою Кемалем Ататюрком створюється світська республіка — Туреччина. Така коротка історія Анатолії. Далі — спроби автора зрозуміти логіку минулого і вивести з неї майбутнє, грунтуються на особистих враженнях.
Повернiмося до Анталії, а вірніше — Атталії, названої так на честь засновника — пергамського царя Аттала II (150 р. до н. е.). Це центр античної Памфілії, анатолійським діалектом — країна племен». Багато античних назв Анатолії мають негрецьке походження. Памфілія оточена Кілікією на сході, Пісидією на півночі, Лікією на заході. У невеликій старій частині Анталії Калеїчі панує дивовижна еклектика: залишки міських стін та веж зберiгають сліди різних епох, до воріт імператора Адріана (130 р. н. е.) прибудовано вежу періоду панування турків-сельджуків, древня мечеть Улу Джамі була у II ст. н.е. еллінським храмом, а в V ст. — християнським... Криві вулички спускаються до бухти — тієї самої, з якої навесні 49 р. Апостол Павло повертався до Сирії з першої подорожі (Діян. 14. 25)!
На захід від Анталії — курортне містечко Кемер: суцільні готелі і суєта магазинів. Скучно і нецікаво, щоправда, якщо не знаєш — де шукати інтерес. Над морськими лагунами нависають гори, вкриті сосновим лісом, густим, у два-три яруси. Людині, яка звикла до пейзажів українського Полісся, ліс видається незвичайним: середземноморська сосна має дуже довгу і світлу голку, а також дещо незвичний колір і малюнок кори. Рано-вранці спочатку пливеш подалі від берега назустріч сходу сонця, потім повертаєшся обличчям до гір, з вершин яких стікають до моря хмари. Гори складені з мергелю — напівметаморфічної породи — вже не вапняк, але ще не мармур. Далі на захід серед гір є вулкан Янарташ, що вивергає язики полум’я. З ним пов’язана легенда про те, як грецький герой Беллерофонт уразив міфічну тварину Химеру — тіло її провалилося під землю, а вогняний язик видно на вершині гори.
А гори ці називаються... саме так — Таври! На півдні України в давнину жило загадкове плем’я таврів, а причорноморські степи і Крим називають Таврією. Щось дуже багато таємничо-спільного між нами та Анатолією...
Серпантин гiрських дорiг веде на захід до древньої Лікії — ще однієї «загадки цивілізації». Геродот писав, що хоч лікійці вважали себе вихідцями з острова Крит, вони не були у своїй масі греками. Можливо, греками була лише частина верхівки, яка на чолі з напівміфічним царем Сарпедоном завоювала ці землі, перебравшись із Криту в 1200-х рр. до н. е. До того країна називалася «Мільяс», а переселенців з Криту — називали «термілами»... Повна абракадабра, та далі — більше! Лікійці визначали спорідненість не по чоловічій, а по жіночій лінії, що до цього дня є у євреїв; і в Україні культ берегині-Богородиці сильний здавна. В еллінізованій Лікії мова не мала нічого спільного з грецькою, а азбука була клинописною. Схожий клинопис — у Фінікії та Межиріччі. Схожий клинопис виявлено в Криму і степах півдня України. Так і вимальовується культурний пояс із нашого Трипілля через Анатолію на Близький Схід, особливо якщо врахувати, що Трипілля, схоже, старше за Єгипет і Шумер. Є в цьому якась таємниця...
Після Олександра Македонського в Лікії виникла конфедерація міст, суверенітет якої визнавав навіть Рим аж до 70-х рр. до н. е. Родзинка Лікії — заокруглені саркофаги на високих постаментах і вирубані в скелях гробниці схожі на еллінські храми. У місті Демре такий некрополь розташований поряд із греко-римським театром, у якому збереглася прекрасна акустика. Демре — це відома Міра Лікійська, де в середині III ст. н. е проповідував Святий Миколай Угодник-Чудотворець, він же — Дід Мороз, він же — Санта Клаус, який, виявляється, не мав нічого спільного з «Лапландією-Фінляндією».
Поруч із Мірою — бухта Андріаке, звідки в 61 році Апостол Павло вирушив у свою останню подорож до Риму (Діян. 27, 5), де був обезголовлений Нероном. Наша яхта йде вздовж берега до острова Кекова. Частина древнього міста Сімена — на материку, частина — на острові, частина — пішла під воду пiсля землетрусу; у воді видно руїни міста... Яхта ненадовго кидає якір — стрибаєш з борта в блакитну воду і пливеш до скелястого берега з лікійськими саркофагами. Сюрреалізм якийсь!..
Наш шлях пролягає через Анталію, по Таврських горах, повз плантації цитрусових, бавовни та гранатів на гірських плато і долинах до землі Фрігії, район сучасного міста Денізлі. Мета — славнозвісний Памуккале, що означає — «бавовняний замок». Гаряча, насичена карбонатами, цілюща вода, стікаючи з гір, за тисячі років утворила яскраво-білі тераси з травертину, які уступами спускаються в долину, утворюючи басейни. Описати це неможливо. Поряд — античний Хієраполіс, по-грецьки — «священне місто», засноване, як вважається, у 200-х рр. до н. е. царем Пергама Євменом II. У 17 і 60 рр. н. е. землетруси знищили місто, і зараз можна бачити лише руїни часів розквіту Римської імперії (II — III ст. н. е.) Тут був Апостол Павло під час третьої подорожі 53 — 58 рр. на шляху до Ефеса із сусідніх з Хієраполісом Колоссів. Вважається, що тут у 80 р. було вбито Апостола Христа Філіпа; збереглися залишки храму на його честь.
Уявляється, що не просто агресія і колонізація були метою експансії греків в Анатолію. Мала Азія повна найдревніших догрецьких святилищ, про які, схоже, греки знали і намагалися ними заволодіти. Народи Анатолії були якщо не близькі до греків етнічно, то мали спільне психо-духовне коріння. З грецької міфології випливає, що анатолійські народи мали релігію схожу, якщо не ідентичну, з грецькою. Греки споруджували храми в місцях більш древніх святилищ; прикладом служить Хієраполіс із його священними джерелами. Взагалі еллінізм уявляється не лише грецьким продуктом, але й полікультурним синтезом.
Вважається, що після розгрому «народів моря» фараоном Рамзесом III (1198 — 1188 рр. до н.е), часто їх — сикули та етруски — відділилися від греків (?) (ахейців та лікійців), пішли в Італію і дали початок римлянам. Втім, спільне коріння греків та римлян видно вже в спільності їхньої релігії.
На відміну від еллінів, римляни досягли успіху в «розбудові» тотальної імперії. Але в ментальному плані греки більш глибокі. І, багато в чому, вони визначили культуру Риму. Більшість написів на каменях анатолійських міст часів Риму — саме грецькою! Апостоли Іоанн, Павло, Філіп та Андрій, євангелісти Лука та Марк проповідували грецькою, в тому числі і в Малій Азії. Весь Новий Заповіт був написаний грецькою, тільки Євангеліє від Матвія — арамейською. До речі, в турецькому місті Мерсин, кажуть, ще збереглася арамейська — рідна мова Ісуса Христа! Поруч iз Мерсином — Тарс, батьківщина Савла Тарсянина, він же — Апостол Павло.
Після «Вавілонського полону» в Анатолії з’являється велике «іудейське розсіяння». Греко-римським гедонізму, багатобожжю і розколотому світовідчуттю принципово інші в ментальному плані євреї протиставити аскезу, апокаліптику і спробу створення цілісного світосприйняття; і вони взяли Рим Словом. Багато країн входило до складу Римської імперії на правах васалітету, бути громадянином Риму було вигідно й престижно, як зараз вигідно й престижно бути громадянином «панамериканського світу» і «пан’європейського». Рим був найбільшою спробою горезвісної глобалізації, і занепав не стільки від варварів, скільки від внутрішньої деградації. Деструктивним ірраціоналізмом буде зірвано будь-які спроби глобалізації, якщо вони направлені на імперіалізм і гедонізм. Об’єднання ж людства можливе лише для відчайдушного прориву у Всесвіт, і невідомо — чи доросте воно, людство, до цього колись.
Далі історія переходить у футурологію. Потрібно знову пригадати ідею циклічності цивілізацій Шпенглера і Тойнбі. Хоч раніше про це говорили... Енгельс і Ленін, які представляли цивілізацію висхідною спіраллю згідно із законом заперечення Гегелівської діалектики, але... розуміння цього було вже у древніх греків! Ось вона — соціальна циклічність як наслідок циклічності менталітету, психіки. У Всесвіті, якому Творець дав квантово-хвильову форму існування, все коливається і обертається, і людська цивілізація — не виняток. У кінці ХХ століття Томас Кун, Станіслав Гроф, Кеннет Уїлбер та ін. зробили спробу об’єднати природно-наукові, глибинно-психологічні й древні релігійні знання, які відкидають уявлення, що усталилися, про лінійну причинність і, взагалі, ньютоно-картезіанські погляди. А рух по спіралі цивілізації може бути не вгору (прогрес), але й — на місці або по колу (стагнація), або — вниз (деградація). Падіння Риму відкинуло Захід назад, і довелося майже 1000 років чекати Відродження. Тож обережніше треба з «глобалізаціями»!
Все це можна прочитати на древніх руїнах Анатолії, і в цьому плані Туреччина — унікальна країна. А магазини, аквапарки, «п’ятизіркові» готелі, «шведські столи» тощо, що рекламується, — все це суєта. Літак бере курс на Північ до Києва. Поїздка залишила більше запитань, ніж відповідей...
