Коли стало зрозуміло, що українська чайка «Пресвятої Покрови» на вітрильній регаті «Baltic Sail-2006» прийшла з Карлскрона до Ростока другою, обійшовши на п’ять годин російський «Штандарт», а на фініші — німецьку джонку «Кублесхан», радості команди не було меж. Уперше за історію походів українська чайка отримала таке високе визнання! Майже 300 суден намагалися взяти участь у регаті, однак лише 30 зарахували, й серед них — «Пресвята Покрова». У небі Балтики майоріли по кілька російських, польських, німецьких прапорів, прапори Данії, Норвегії, Швеції та Мальти. І лише один — український, на «Пресвятій Покрові». 16 років самовідданих зусиль львівського товариства «Кіш» дали таки результати. На перших сторінках польських, датських, німецьких, швецьких газет на ранок після 30-годинних перегонів була надрукована фотографія саме нашого судна. Німці вже десятий рік поспіль утримують першість, і до цього всі вже звикли. Наші ж викликали захоплення й здивування. Голландці в тексті зауважили: нарешті Україна отримує імпульс чи не для першого позитивного іміджу. Багато хто бачив, як під час шторму, розвинувши швидкість у 8,8 вузла, при якій більшість суден просто пірнають носом у воду, утворився такий крен, що 12 чоловік залоги всі відхилилися для противаги з правого борту, як завжди буває на спортивних яхтах. І єдність у цю мить людей була дивовижною. На знак пошани кілька днів поспіль щовечора в гості до українців припливав на веслах човен з 12 свічками й трубач грав гімн України. А козаки співали. Таке не забувається. І це нічого, що Україна практично скромно промовчала, обійшлася без вдячних коментарів і геройство львів’ян ніяк не відмітила, хоча мала нагоду бути задоволеною. Тому що нарешті за 16 років існування чайки за підтримки держави, особисто Президента Ющенка та міністра закордонних справ Б. Тарасюка (які минулого року побували в Гданську й відвідали чайку), для ремонту човна львівська філія «Укрексімбанку» виділила 100 тисяч гривень, і саме це сприяло перемозі. Козаки придбали врешті новий мотор, знявши старий, не відомо якого року походження. А на гроші, які дали як грошову винагороду за друге місце, придбали 100 метрів потужної линви, циркуль і ще якесь навігаційне дрібне знаряддя. Ось і весь зиск...
Хоча, якщо бути чесними, перемоги не можна було б досягти, якби не друзі з інших країн. Залога-залогою, патріотизм та самовідданість само собою, а капітана доводилося винаймати. Цього року на «Пресвятій Покрові» в море за капітана пішов поляк Цезар Баєр. Він лишив у Гданську дружину та дітей і, взявши за власний рахунок відпустку, очолив команду. Звичайно, хтось інший вимагав би платню, тільки не Царик, якщо його кликала залога. Він задля спільної справи ще свої гроші виділив і доклався до перемоги всією душею. Узагалі цю подорож до Карлскрона, а потім на острови Готліб та Карлсо не можна назвати легкою. Чого вартували навігаційні карти, які у всіх були «фабричними», а у наших — звичайними й не дуже якісними ксерокопіями. Суму в 100 євро (за 20 карт по 50 євро) команда «Святої Покрови» дозволити собі не могла. Потім жартували, що їм, як у прадавні часи справжнім козакам, допомагали зорі... Не було й грошей на придбання продуктів (узятих із дому не вистачало). Єдиним джерелом стали взяті, знову ж із дому, сувеніри, які козаки продавали в портах і на це купували якісь харчі. Гоноровим та сильним чоловікам було соромно, аж до злості, вдаватися до такого заробітку, але нічого вдіяти не могли. За великим рахунком, сувеніри потрібно було б роздавати, як це роблять усі «пристойні люди», та не в нашому скрутному становищi...
Одного року аж три спонсори виділили їм для харчування гречку, а четвертий — олію, й половину подорожі вони їли гречку з олією, а другу половину — лише гречку, бо олія закінчилася. Ці дивні люди всі ці прикрощі згадують тепер із посмішкою, без образи на обставини. Вони докладали стільки праці, часу, власних грошей для того, аби довести, що козацька чайка була в стародавні часи i зараз є човном гарним та надійним, що й говорити, це не просто дивує — сказати нічого. Чи багато знайдеться сьогодні людей, які не для власної родини, дітей, свого добробуту, особистої користі (що вже зазвичай вимірюється лише грошима) можуть із року в рік працювати на ідею? Ідею, що ніколи не буде поцінована в матеріальному виразі, а лише повагою, яку мали б надати, лише вдячністю, на яку теж шкодуємо емоцій. Вважаю, саме тому вони з болем говорять сьогодні, що так потрібні їм молоді сили, надійна зміна, якій можуть передати все, чим володіють самі. А чим володіють? Козацьким характером (річ гіпотетична, руками не доторкнешся...), човном, який будували власними руками i який може стати через кілька років лише купою зогнилого дерева. Що не кажи, а прикро, що навіть за страховку, за можливість утримувати рік у Польщі, в порту Любка, човен, створений руками ентузіастів задля слави української, заплатили знову ж німці, а не ми. 15 років у місті, яке вважається мало не колискою українського патріотизму, — у Львові товариству «Кіш» не виділять навіть якогось напівпідвального приміщення, де б можна було розмістити чимало речей. Зібрані ними справжні мушкети та гармати, прапори, дарований живопис, численні сувеніри. Чого вартує хоча б прапор, який 9 травня 1992 року на «Пресвятій Покрові» підняла команда чайки, поставивши човен перед оперним театром у Львові, — прапор українських Військово-морських сил. А другим уже, перепрошую за уточнення, дещо пізніше підняли прапор на «Гетьмані Сагайдачному».
Юрко Волощак, Віктор Полюх, Іван Фітель, Мирослав Шуляр, Андрій Винницький, Тарас Леськів, Гриць Козій. Можна ще називати прізвища, однак ці — обов’язково. Що про них можна сказати? Диваки. Патріоти. Грішні та святії львів’яни, що задля слави козацької не пошкодують живота свого. Скільки знайдеться в них послідовників? Так хочеться, щоб чимало...
