Цирк не любити — все одно що дітей не любити. Услід за знаменитим клоуном Юрієм Нікуліним під цією фразою готовий підписатися і колишній артист цирку, нині директор цирку-шапіто «Кобзов» Микола Кобзов.
— Серед нас, глядачів, склалася думка, що працювати в цирку можуть лише діти акторів, тобто ті, хто виріс за лаштунками манежу, хто з дитинства пізнав усю чарівність і тягар гастрольного життя. А у вашому випадку як було?
— Сьогодні існує ціла циркова династія Кобзових, але першим на професійний манеж із нашої великої родини вийшов я. Виріс я в невеликому провінційному містечку Нікополь на Дніпропетровщині, де приїзд цирку завше ставав подією. У нашому місті, при заводському палаці культури, працювала циркова студія. Хлопчаки різних поколінь були її вихованцями. І всі ми мріяли про професійний цирк. Це зараз зайдеш до школи, спитаєш у дітлахів, ким хочете бути, і почуєш у відповідь:«Сашком Бєловим із «Бригади». А в часи мого дитинства всі мріяли стати пожежниками, космонавтами чи циркачами.
Я починав на манежі акробатом на вільно стоячих сходах, потім працював у дирекції пересувних циркових колективів України головним адміністратором колективу. Возив акторів із гастролями Україною та Росією. А в 24 роки загорівся ідеєю створити власний цирк.
— А як до цирку прийшли інші члени вашої родини?
— Коли я організовував свій перший цирк, мені знадобилася людина, яка б стала опорою в новій справі. І я покликав батька. До цього він працював заступником голови житлового кооперативу. З нього вийшов добрий господарник. Услід за батьком до цирку прийшов мій дядько, який до цього мав досвід керівної роботи на будівництві. Тут ще більше проявилися його організаторські таланти. Сестрі Тетяні було 27 років, коли вона змінила професію провідника вагона й прийшла дресирувати звірів. Зараз вона художній керівник колективу, дресирує пітонів, крокодилів, ягуарів. Коли Тетяна взяла вперше пітонів до рук, то сказала: «Я їх люблю». Це досить дивно, бо типово жіноча реакція на пітонів — виск. Сестра завжди любила тварин, з дитинства возилася з сусідськими кішками й собаками. А до професії дресирувальника вона готувалася грунтовно: багато читала, прислухалася до думки більш досвідчених колег. Услід за сестрою до цирку прийшов і мій швагер, причому не як глядач, а як артист. Він дресирує ведмедів, займається йогою.
— А ким він працював до цирку?
— Вантажником.
— Невже це можливо — так кардинально змінити своє життя?
— Все можливо, якщо є велике бажання, тоді багато чого можна домогтися. Коли я починав створювати свій цирк, у мене не було ні грошей, ні зв'язків, а було величезне бажання побудувати цирк. Моя дружина Марина Кобзова — також у минулому артистка цирку. Після того, як їй довелося залишити цирк, вона дуже сумувала, доки не зайнялася співом. Голос у неї був добрий. Спеціально для Марини я написав 13 пісень про цирк. Автор музики — композитор Олексій Колесниченко. Вони й складають новий альбом, назва якого «Цирк», що одночасно є абревіатурою: Царство Искусства, Риска, Красоты.
— Кількість пісень — 13. Число не випадкове (діаметр манежу дорівнює тринадцяти).
— Число 13 є для нашої родини символічним. По-перше, 13 метрів манежу познайомили і з'єднали наші життя в одне. Живемо ми в 13 будинку і наш домашній телефон закінчується також на цю цифру...
Марина Діа (сценічний псевдонім моєї дружини) виконує пісні в нашій новій програмі «Сьоме небо», з якою після гастролей Україною цирк «Кобзов» відкрився у Києві. Ми підготували оригінальне, красиве видовище, в якому публіка побачить симбіоз цирку, естради і балету. Поставив цю програму лауреат міжнародних конкурсів циркового мистецтва в Римі, Монте- Карло, Будапешті, Парижі Дмитро Висков.
— Про вашу прем'єру говорять, як про спробу зламати стереотип, що цирк — це виключно дитяче мистецтво.
— У всьому світі цирк давно вже є елітарним мистецтвом. Найдешевший квиток на циркову виставу в Європі коштує 50 доларів. У нас же в суспільстві сформоване якесь зневажливе ставлення до цирку. Мовляв, це щось дешеве, другорозрядне і не завше доброго смаку. Ми хочемо це змінити. Хочемо, щоб люди зрозуміли: цирк із дитинства виховує в людині мужність. Цирк може бути не лише гротескним і буфонадним, але й ліричним. Все це ми постаралися показати в нашій новій виставі, яку добре приймають і діти, і дорослі.
— Зараз ви займаєтеся адміністративною роботою, а на манеж не тягне?
— Певний час я поєднував одне з другим. Одного разу стою в формі за лаштунками, розминаюся, готуюся до виходу і раптом до мене підбігає секретарка: «Миколо Миколайовичу, податкова прийшла!» І хоча у нас із податками все гаразд, показуючи свій номер, я часом та й повертався подумки до податкової інспекції. І ось, думаючи, що зістрибую вперед, насправді я зістрибнув назад. Коли я встав після травми на ноги, то сказав самому собі: «Або ти директор, або ти артист — вибирай!» Оскільки на мені величезний колектив і робота в асоціації «Циркова Спілка Кобзов», яка об'єднує в Україні колективи цирків шапіто, то я вибрав перше.
— Де легше балансувати — на вільно стоячих сходах чи в бізнесі між податками, прибутком чи збитками?
— На манежі легше, бо ти відповідаєш лише за самого себе і, зробивши добре свій номер, завжди заслуговуєш оплески. Праця за лаштунками не видна публіці, але без неї не було б цирку. Щоб створити програму, крім тих, хто на манежі, працює ще 40 осіб (водії, робітники, адміністратори, режисер, директор). Квитки на наші вистави доступні людям із різним достатком. Нам доводиться крутитися, щоб перекрити витрати й заплатити акторам гідний, відповідний їх талантові гонорар.
