Його мета: залучення до співпраці держави, бізнесу та культури задля популяризації мистецтва в Україні. Зокрема, на конференції обговорювалися питання про становище української культури, засоби її стратегічного розвитку, державну політику та меценатство.
Оцінку теперішніх відносин між державою, мистецтвом та капіталом висловили діячі у сфері державної політики, стратегічних досліджень, а також науковці. Досвідом залучення інвесторів до реалізації культурних проектів поділилися галерист Павло Гудімов та музикант Олег Скрипка. Також було презентовано проект реконструкції «Музею Івана Гончара», що передбачає модернізацію за допомогою високих технологій та перетворення його в сучасний центр культури.
Сьогодні вся підприємницька діяльність, що базується на культурі, дає зовсім незначний відсоток, проте може мати дуже велику економічну вагу. Підтвердженням останньої тези є досвід європейських країн, значна частина яких від експорту продукту, виробленого культурними індустріями, отримує близько 30% до державного бюджету, а у США, для прикладу, на третьому місці після автомобільної промисловості й сільського господарства найбільший прибуток дають саме культурні індустрії. Як висновок, держава неабияк має бути зацікавлена в такій підприємницькій діяльності. Втім, як стверджує директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, спираючись на власний досвід роботи в різних державних структурах, керівництво країни важко зрушити з усталеної точки зору: «Воно змінюється, але позиція його залишається. Ми бачимо, що ті реформи, які сьогодні проводять в Україні, лише «легеньким крилом» торкаються теми культури. Натомість Великобританія ще десять років тому отримувала щорічно 112,5 млрд фунтів стерлінгів прибутку від експорту культурної індустрії, а в її сфері працювало майже 12 млн людей! Це робочі місця! Чи може хтось назвати реальну цифру, скільки отримує Україна від експорту культурної продукції? У світі, надзвичайно ринково глобалізованому, підтримка культури не може базуватись на виключно національно свідомих спонсорах, ми потребуємо розвинутої системи культурних індустрій в Україні».
У рамках конференції розгорнулась дискусія щодо стратегій сприяння розвиткові культури в Україні. Представниця Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України Оксана МЕЛЬНИЧУК наголосила та тому, що в розвиткові культурного простору вбачає ключовою роль держави, зумовлюючи її чіткими стратегічними цілями. Пані Оксана розглянула культурну політику з точки зору питання національної безпеки, оскільки, на її думку, роль держави має полягати в тому, щоб зберегти свій суверенітет в умовах глобалізації завдяки саме культурному просторові: «Україна повинна мати власний інформаційний продукт без зовнішніх втручань, без регулювання зовнішніми факторами. Якщо населення споживає іноземний інформаційний продукт, то похитнеться суверенітет держави. Я вважаю, що слід брати ті моделі стратегічного розвитку, які сьогодні розглядаються в ЄС. А модель культурної політики дуже проста й має охоплювати такі провідні напрямки діяльності, як візуальне мистецтво, аудіовізуальне виробництво, медіа й архітектуру, спираючись на основні функції: виробництво, розповсюдження, комерціалізацію, збереження, освіту й адміністрування. Також слід враховувати такі фактори розвитку, як міжнародний та національний конгрес, роль культурного сектору в загальній картині України: її напрямки та пропозиції, економічну складову, цінності та позиціонування цих цінностей у суспільстві. Лише з урахуванням цих факторів можна виробити концепцію культурної політики держави».
Натомість Ігор ДІДКОВСЬКИЙ, голова опікунської ради Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», вважає, що держава не може відігравати ключову роль у розвиткові культури в Україні, оскільки, за його словами, соціальне передається не через юридичне, а через продукт: «Я фізіологічно не розумію, що таке культурна політика держави. Вітгенштейн казав: «Світ — це не сукупність думок, це сукупність фактів». Факт — «Музей Івана Гончара», факт — Гудімов, факт — «Мистецький Арсенал», факт — Скрипка... Культура — це конкретний проект людей, які вміють працювати. Для мене культура — це опосередкована сутність людини. Оскільки ти людина — культура повинна вважатись елементом платежу, це все одно, що платити за комунальні послуги, купувати їжу, задовольняти свої потреби».
У свою чергу, генеральний директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» констатує, що в Україні все мистецтво тримається виключно завдяки приватному капіталові. На круглому столі йшлося головним чином і про національну складову українського мистецького простору. Співак та організатор етнічного фестивалю «Країна мрій» Олег СКРИПКА, спираючись на свій досвід і менеджерський підхід, переконаний, що Україна багата на таланти, втім, не може реалізувати їх із причини низької комунікативності та відсутності сильного менеджерського базису. «Звідси й виходить, що кожен сам собі геній, кожен сам собі гетьман, — переконаний Скрипка. — В нас є хронічна хвороба — ми культурні інтелектуальні донори. Наші люди працюють за кордоном, адже ми вважаємо, що там апріорі краще. Від цього практично страждаю я як музикант, адже мій колега з-за кордону, якому я ні за фахом, ні за популярністю не поступаюсь, отримує вдвічі, а то й утричі більший гонорар. Чому?! Це проблема не моя, а проблема українців, тому що вони вважають, що іноземне має бути дорожчим. Питання націоналізації продукту має велику вагу. Адже дуже важливо, яку музику ми слухаємо, які книги читаємо — іноземні чи вітчизняні. Тобто привертати увагу в першу чергу до свого продукту. Все починається зі слогана «Любіть Україну», це не просто слова, а стратегічно важливі речі, що вилікують нашу хронічну хворобу. Ми можемо писати закони, сперечатись із владою — й це нічого не змінить. Нам слід культивувати базові національні риси»...
