Про те, що кожен латиноамериканський танець починають «із
третьої позиції», вам скажуть першого ж дня занять у школі бального танцю.
Гості з Південної Америки вбирають ці знання з молоком матері, тож на звичайному
танцмайданчику важко було зрозуміти, де професійні «бальники», а де просто
— співробітники посольств. Єдине, що видавало південну кров — смагляві
обличчя, але й це не допомогло...
Висока і струнка, вона добре вписувалась у веселу компанію,
попадала в ритм і якось не по-нашому широко усміхалася.
— Дівчино, ви говорите російською, — запитав я про всяк
випадок.
— Так, я киянка! Що, не схоже?
У відповідь я промовчав.
— Просто я сім років не була на дискотеках. Оце відправила
дочку до бабусі й вирішила розважитися, — сказала вона й сама поклала мені
руку на плече і потягла в епіцентр латиноамериканської вечірки.
Я готовий був стати батьком її дитини і потягся губами
до її вуха, щоб сказати їй про це. У відповідь відчув, як її солодкі яскраво-червоні
губки прилипли до моєї щоки, а з-під них у шкіру вперлися гострі зуби.
— Ще один такий рух — і я щось відкушу, — почув я крізь
шум музики.
Я понял: « Это намек, я все ловлю на лету, но я не понял,
что конкретно она имела в виду...»
— Щоку, вухо, горло, ніс? — розгубився я.
У відповідь красуня мовчала, неначе наважуючись що сказати.
— Мій чоловік поїхав на тиждень у відрядження, і я вирвалася
на волю, немов нічний метелик. А загалом, навесні буде тринадцять років,
як ми з ним живемо, — наважилася вона сказати про наболіле.
Сумне танго зворушило мене настільки, що після цих слів
захотілося на скромні газетні гонорари поставити погруддя на батьківщині
тому героєві, котрий жив із нею всі ці роки, якщо її слова були правдою.
Про своє бажання я промовчав і несподівано відчув, як чиясь
м’яка долоня пробирається в задню кишеню моїх фірмових чорних джинсів.
Що вона там шукала, крім телефонної картки, — ніяк не збагну.
Я хотів попросити поради: що робити і як учинити цієї латиноамериканської
ночі, але не міг. Ні директор англійської школи Даніел, ні колега з Київ-Пост
Стефан Коржак, ні, тим паче, італійський посол синьйор Жан-Лука Бертінетто
не могли мені допомогти, бо самі потребували порад. Я зрозумів, що іншого
способу запам’ятати цю ніч, крім усамітнитися з цією самотньою молоденькою
мамусею, мені не залишалося.
У понеділок лікар сказав мені, що я здоровий. Хоча комп’ютерний
файл зі статтею все-таки був заражений...
P.S. Суб’єктивнi враження автора не можуть замiнити
факту: насправді це була досить благопристойна акція «Латиноамериканська
ніч», організована Міжнародним жіночим клубом Києва. Сонья Строцкi, одна
з органiзаторiв вечора, обіцяє ще одну гарячу ніч, але тепер — під Різдво.
№199 17.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
