Минулого літа в Луцьку дуже популярним був проект, який запровадило новостворене комунальне підприємство «Центр туристичної інформації та послуг». Він мав назву «Екскурсоводи у відпустці»: з історією древнього Лучеська, його визначними місцями всіх охочих (і безплатно!) знайомили відомі люди, серед яких і науковці, й чиновники, й журналісти, й митці, але кожен добре знав якусь сторінку історії. Популярною видалася екскурсія «Луцьк неформальний», яку провів лідер гурту «Фіолет» Сергій Мартинюк. І одним із об’єктів загального захоплення став неформальний символ Луцька: скульптура... слоника в колишньому Парку імені Ворошилова, від якого залишилося кілька алейок. А слоник — стоїть і продовжує збирати біля себе любителів пограти на гітарі, поспівати, погомоніти. Цікаво, що в Луцьку є традиція змінювати колір слоника. Яким він тільки не був! І сірим, і помаранчевим, і золотистим, зеленим, голубим і навіть рожевим, що стало приводом для жарту: «Наш слоник змінює свою орієнтацію раз на рік».
Тривалий час скульптуру розмальовував лучанин, котрого на сайті «Луцьк не форматний» називають Романтиком, принаймні він так себе позиціонував. Хтось загиджував територію біля слоника, хтось її й прибирав, так само розписували різними непотрібними словами й скульптуру. А днями неформальний символ міста знову змінив свою «шкуру»: він став яскраво-оранжевим, як газова труба. Пофарбували його дівчатка, котрі також люблять гуляти в цьому місці. Перехожі навіть і не вірили, що це робить навіть не Палац учнівської молоді, що неподалік, а просто «шанувальники символу».
Та мало кому з лучан відомо, що парк у цьому куточку міста існує дуже давно, ще з передвоєнних часів. У Волинському обласному державному архіві є документи 1934 року, які свідчать, що польська адміністрація (тоді Волинь входила до складу Польської держави) планувала тут зробити шикарну зону відпочинку воєводського значення. Територія ця називалася «урядовою колонією», містечком, де мешкали службовці окружного земельного управління (тепер у цьому величному приміщенні — Обласний краєзнавчий музей). Поряд, на схилі річки Сапалаївки, котра тоді була повноводною, а її береги не загадженими, а квітучими, влаштували сквер з пішохідними прогулянковими доріжками, так званий теренкур. Особливості території — своєрідний природний серпантин — додавали цьому куточку Луцька особливої чарівності. Після Другої світової війни паркові присвоїли ім’я радянського воєначальника Климента Ворошилова. Наталія Юхимівна Пушкар, головний хранитель Обласного краєзнавчого музею і лучанка з 1947 року, добре пам’ятає цей парк. Пам’ятає величні, в помпезному радянському стилі, скульптури при вході: це були робітник і селянка. І слоника, звісно, пам’ятає, проте він був ще й з моською, котра згодом таємничим чином зникла з цього місця... У Парку ім. Ворошилова був дуже популярний серед тодішньої луцької молоді танцмайданчик, проста дерев’яна коробка поблизу іншої скульптури — оленя, котрий теж зберігся, але так і не став популярнішим за слоника. У фондах музею є довоєнна листівка, на якій видно всю красу теренкуру (згодом — Парку ім. Ворошилова).
У п’ятдесятих роках один зі схилів парку використали для спорудження дитячої залізниці, яка, незважаючи на брак, як завжди, грошей, все ж існує й досі. Сам парк пробували перейменувати то в Парк юних залізничників, то — в Комсомольський, але він і досі серед старожилів і нових мешканців міста відомий як Парк ім. Ворошилова, хоча хто той Ворошилов, нині не кожен скаже...
Територію колишнього розкішного теренкуру, звісно, забудовано, багато насаджень знищено. Як вцілів слоник, одному Богу відомо. Але, мабуть, у кожному місті має бути такий неформальний і симпатичний символ...
