Львів, що танцює

«День» неодноразово розповідав про підготовку у Львівському національному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької music story «Львівське танго» – про зірковий час молодіжної «Джаз-капели Яблонського» («Ябцьо-джаз»), що була дуже популярною у Львові у 30-х роках минулого століття. 

Про гурт, який полонив Львів ритмами танго, вальсу та фокстроту, ішлося, зокрема, в інтерв’ю «Дню» керівника оркестру театру Богдана Мочурада та головного художника Андрія Романченка (розмову з Андрієм Романченком можна переглянути тут). 

На жаль, упродовж репетиційного процесу не знайшов можливості поговорити про підготовку вистави «Львівське танго» режисер-постановник Богдан Ревкевич – через украй напружений робочий графік. А на цю виставу насправді працював весь колектив театру. Репетиції тривали щодня у дві зміни і майже без вихідних. 

Перші прем’єрні покази «Львівського танго» відбулися 15, 16, 20 і 23 жовтня. Усі – з аншлагами (про перші враження від вистави можна прочитати тут). 

Як перебігав репетиційний процес, далі у розмові з актором і режисером Богданом Ревкевичем. А перед тим варто назвати усіх причетних до постановки.

Автори п’єси про гурт «Ябцьо-джаз», – драматург Андрій Бондаренко та актриса Наталія Боймук. Історію про Богдана Весоловського (1915 – 1971) і його музу красуню Рену втілили головний художник театру Андрій Романченко, композитор Остап Мануляк, оркестр під керівництвом Богдана Мочурада, балеймейстер-постановник Максим Булгаков, балетмейстер Людмила Пернепесова, хормейстер Оксана Явдошин, художник з освітлення Сергій Войтичук. 

Варто додати, що Театр Марії Заньковецької упродовж кількох років планував цю постановку, і от нарешті сталося як гадалося… Виставу про Богдана Весоловського, який увійшов в історію музичного Львова як композитор легкого жанру, представили глядачу. Цього місяця «Львівське танго» можна переглянути ще 30 жовтня, а на наступний місяць заплановано п’ять вистав – 5, 13, 19, 25 і 27 листопада.  

Добрі у мене відчуття – як у режисера, котрий завершив роботу. А ще коли глядач твою роботу схвалює, це дуже приємно! Бо тоді розуміє весь колектив, що наша праця – недаремна. 

Про цей матеріал у Театрі Заньковецької давно говорили…

Так. Досить давно. Але не було п’єси.

І знову про відчуття… Як ви, Богдане, сприйняли інформацію саме про цю роботу?

Передусім думав про те, що це – дуже відповідально. Керівництво театру дуже хотіло, щоби прозвучало голосно, на всю Україну, ім’я Богдана Весоловського. Ішлося про те, щоби розповісти про нього і як про митця, і як про людину, тобто про його кохання, життя, стосунки, мрію, мету… 

З другого боку, хочу сказати, що мені дуже подобається творчість Весоловського – мені дуже імпонує його музика. І коли готувався до роботи, зокрема – вивчав біографію Весоловського, він став мені ще ближчим. 

Коли почали працювати з матеріалом?

Наказ до постановки вийшов 13 лютого. Отже, нашому «немовляткові», «Львівському танго», – майже дев’ять місяців.  

Маю зазначити, що неодноразово намагалася записати з вами, Богдане, розмову у процесі підготовки вистави, але щоразу отримувала відмову через надмірну зайнятість. Ви мали репетиції двічі на день, працювали майже без вихідних. Я навіть почала ображатися. Але коли прийшла на генеральну репетицію, то перестала ображатися, бо робота насправді – колосальна! До речі, скільки людей виходить на сцену в одному складі?

18 персонажів. 4 пари танцівників. 12 артистів у масовці. Плюс оркестр (25 музикантів). Тобто загалом – близько 70 осіб працюють на виставу. Ще за кулісами працюють реквізитори. Монтувальники рухають ставки. Також чергують костюмери, щоби швидко переодягнути акторів… Мені самому цікаво подивитися виставу з-за куліс, а не із зали. І це, напевно, окрема вистава про те, як робиться вистава.    

Так, це проблема, бо з наших – шестеро на фронті. Навіть коли одного-двох чоловіків-акторів нема – це проблема, а коли нема шістьох – це велика проблема. 

В тій ситуації порятували мої студенти. Думаю, що ті два репетиційні місяці роботи над «Львівським танго» замінили їм рік навчання! Це точно! Я задіяв двох своїх хлопців і чотирьох дівчат, і вони дуже багато нам помогли. Також у виставі беруть участь молоді актори, для яких «Львівське танго» – дебют. Вони дуже талановиті. Я задоволений їхньою працею. Отже, омолодження складу заньківчан – на користь постановці. 

Подивилася відеофрагменти ваших репетицій в часі, коли приїжджав з передової, з війська, запрошений хореограф Максим Булгаков. Додам, що хореографія – наскрізна, через усю виставу, яка триває 2 години 40 хвилин, і це – неабияке фізичне навантаження! Коли ж дивишся фінал, а він – розкішний, всі пурхають як метелики… Це що означає?

Це означає, що всі актори – у прекрасній формі! 

Щодо Максима Булгакова, котрий приїжджав до нас, аби поставити хореографію, на десять днів, то це була шалена робота! Бо мені потрібно було вирішити, куди ставити акторів – хореографія вплітається в сюжет. 

Я мав багато заготовок. Привніс багато чого й Максим. 

Він – професіонал, чудова людина. І ми порозумілися з першої хвилини роботи. Таке враження, що співпрацювали вже не один рік. 

Ми були однодумцями. І воно, напевно, теж дало свої результати. 

Але навантаження на акторів було шаленим, бо не просто було потрібно запам’ятати ті рухи, а ще й їх відпрацювати. Дуже допомогла наш балетмейстер Людмила Пернепесова. 

А далі, після від’їзду Максима, пішла робота творчо рутинна. 

Але вся робота, від початку до кінця, була в нас як один подих. 

У «Львівському танго» у нас на було читки. Це перша моя, без читки, вистава. Тобто я прочитав п’єсу, потім один день ми двома складами її перечитали-ознайомилися, і далі – на сцену. Все! І це, напевно, нас врятувало. Говорю зараз про терміни. Ми все встигли. Я не помилився. 

Надзвичайно насиченим було музичне оформлення вистави. Крім того, весь вокал – живий!

Я дуже вдячний композитору Богдану Сегіну (це ще один композитор, крім Остапа Мануляка, який повністю зробив музичну інтерпретацію творів Весоловського для оркестру), котрий подарував Театру Марії Заньковецької свій твір, що звучить на початку вистави.  

Був дуже великий обсяг роботи – зокрема, тільки пісень було дванадцять! А ще ж були музичні пропрацьовки, музичні промальовки. Все це оркеструвати – гігантська робота! 

Маю сказати, що мені дуже подобається музика Весоловського. На жаль, багато музичного матеріалу не помістилося у виставі. 

Дякую акторам, які виконують вживу пісні Весоловського. Чудово грає наш оркестр. Прекрасно зробив оркестровки Остап Мануляк, за що йому окрема подяка, бо почали ми співпрацювати тільки-но в кінці серпня! 

Я б ще дякувала художникові по світлу, Сергієві Войтичуку, а особливо в тих сценах, де поєднано «колись» і «тепер».

Так, він молодець! Передусім тому, що робилося все у дуже короткі терміни. Крім того, у нас були проблеми зі світлом, а особливо після масованих атак росіян по критичній інфраструктурі 10 й 11 жовтня. Ми тоді зранку мали репетиції без світла, ввечері – без звуку. 

І тоді я зрозумів одну річ: «Львівське танго», в принципі, може бути і без світла, і без звуку. Завдяки оцим «мольєрівським» ставкам, завдяки гасовим лампам, які ми поставили для підсвітки, завдяки оркестру, який музично промальовує виставу, вистава йде! Нема жодних перешкод! 

Звичайно, сучасні засоби дуже впливають на динаміку дійства. Але вистава може жити і так… 

Та ситуація, яка вже понад вісім місяців триває в Україні, дуже тисне всім на голову. Чи відчували ви це по акторах? Можливо, млявість, небажання працювати на повну через занурення у невеселі думки? Чи навпаки – отакий матеріал давав підстави для того, щоби поліпшити не тільки глядачеві, а й собі настрій?

Траплялося, що зауважував не те що небажання працювати, а якусь прострацію в акторів, бо вболівають за своїх рідних і близьких, які на передовій. 

Але ж режисер має бути психологом, а не тільки режисером. Я налаштовував акторів, постійно казав, що театр – наш другий фронт, що це теж – наша війна. Казав, що згадування про Весоловського, Кос-Анатольського, Яблонського, Яросевич – це велика справа, яку ми маємо зробити добре. Казав, що глядач має почути забуті українські пісні, бо за радянського періоду Весоловського забороняли. Звичайно, львів’яни і стрияни знають його, люблять. Але хочеться, щоби про Весоловського знало набагато більше людей – про його життя, його мрії, кохання, творчість. 

Тому й говорю: це наша війна. Таким чином мотивував акторів. Казав, що є щось вище над нами, ніж власне пережиття. Тому брали себе в жменю, і вперед! 

Це не було постійно. Щось відбулося в країні, і це зачепило. Заньківчани, як і всі українці, болісно реагують на втрати. 

А якщо ішлося про перемоги на фронті, і в артистів був відповідний настрій – переможний. 

Це ж як лакмусовий папірець… 

Дуже хороші, доречні у виставі декорації, які створив головний художник Театру Марії Заньковецької Андрій Дмитрович Романченко. Хто вже встиг побувати на перших прем’єрних показах, напевно, це зауважив. Але вони складні, бо постійно рухаються по горизонталі. Наскільки комфортно працювати акторам? На моє відчуття, часом виконавцям було замало місця, коли ставки, а їх було кілька, з’являлися на сцені. Чи помиляюся? 

Декорація заважає тоді, коли об неї зачіпаються. Не чув з цього приводу від акторів нарікань. 

Андрій Романченко запропонував мені кілька варіантів декорацій, в тім числі – рухомі по горизонталі. І те, що в нас, у Театрі Марії Заньковецької, є відтепер рухома декорація, це – фантастика! Це – чудово! Тим більше, що це й внесок у майбутнє, бо технічно все обмірковано і втілено. Отже, застосовуватиметься і в інших виставах.  

Тому – спасибі Андрієві Романченку. Він – професіонал. 

А втілити, довести до пуття у теперішніх умовах – насправді складно. 

Більше того, я називав декорації ще одним персонажем «Львівського танго». Неодноразово говорив про це акторам. Просив поважати як ще одного партнера. 

Львів, що танцює. 

Ще ж є рухома вертикаль зі сходами… 

Так, це, можна сказати, символ львівського балу.  

Якщо коротко, то глядач не засумує у нас на виставі, бо там не тільки сюжетні перипетії, а й дуже цікаве оформлення (як у кіносценарії). 

Мені в тих декораціях було комфортно працювати. Вони себе цілком виправдали – тим, що змінювали місце дії, простір, створювали динаміку. 

Від мене особисто – подяка гримерам, котрі гарно попрацювали і над зачісками в тім числі, створюючи образи Львова 1930-х років.

У нас чотири гримери, котрі чудово виконують свою роботу. 

Ще запитаю вас про особливості сценарію. Поясню чому. До мене після вистави підійшов глядач – старший пан, котрий поцікавився, чи не зачепив мене дисонанс між львівським танго, котре превалює у виставі, і політикою? Говорю відверто: теж звернула на це увагу, бо є велика різниця між першою дією і другою. Я зараз про настрій.   

Богдан Весоловський під час Другої світової війни, перебуваючи у Відні, опрацьовував ноти українських народних пісень і видав до двох тисяч народних пісень. Знайшов, попри все, можливість за кордоном це зробити. Весоловський – велика людина, яка перебувала у неспокої щодо України. Я хотів це показати. 

Не можу достеменно знати, яким був Весоловський. Але для мене важливо те, що він був творчо неспокійною людиною, бунтівником – в плані того, що потрібно розвивати українську пісню. А це – політика! І я ставив акторам завдання показати його таким. Ми маємо показати цю історію. І ми показуємо. 

Те, що Богдан поїхав у Карпатську Україну… Це було ризиковано, бо там були жертви, там вбивали людей. І Богданові пощастило, що його перевели пішки через кордон. Він ризикував. Як на мене, це дуже актуально. Бо йде паралель із часом сьогоднішнім. Хтось ризикує, іде на фронт. Сам іде. А хтось залишається… 

У вашому творчому доробку, Богдане, яка це вистава за ліком? 

Ой, не рахував… 15-та чи 16-та.

Далі вже щось міркуєте щодо постановок? 

Зараз існуємо в такому історичному моменті… Я впевнений, що ми обов’язково переможемо, і це буде становлення нації. Так має бути. Й українець має бути – не прибудова знизу, як це, на жаль, є в багатьох наших класиків, які творили в період окупації. І постійно у нас так виходило, що українці подані як такі, які або борються з низькосортністю, або самі є низькосортними. 

Шукаю такий матеріал, який би зачіпав період княжих часів становлення країни. Хотів би теж зробити музичний матеріал.  

Можна попробувати щось поставити про Дзвінку і Довбуша. 

Є й зарубіжний матеріал. Але не знаю, чи доречно зараз робити, приміром, «Мати» Чапека чи «Матінку Кураж» Брехта. Можливо, варто пошукати чогось легшого.

І дуже хочу про Кузьму (Скрябіна. – Т.К.) щось поставити – за його біографічними творами. Тим більше, що його у Львові дуже люблять. 

Ну й пошукаю щось у сучасних наших драматургів. 

Щось почну дуже швидко. 

Те, що ми боремося, країна бореться, зобов’язує до праці. 

Так, у перший місяць війни були моменти депресії. Але наш театр подав руку допомоги тим, хто її потребував. 

А як тільки ми з того простою вийшли, то відразу ж почали активно працювати. 

Так і має бути – кожен на своєму місці повинен добре робити свою роботу. Маємо прищеплювати людям смак до української культури. 

Відео фінальної сцени «Львівського танго» можна переглянути тут.