До Києва Євген Гришковець уперше приїхав на запрошення Міжнародного театрального фестивалю «Мистецьке березілля» п’ять років тому. Тоді, незважаючи на його приголомшуючий успіх у Москві, важко було навіть передбачити, що він почне приїжджати до нас не лише на фестивалі, а що цього талановитого письменника, режисера, актора в одній особі запрошуватимуть передусім з комерційною ціллю продюсерські агенції. І що він гратиме свої монодрами «Як я з’їв собаку» і «ОдноврЕмЕнно» не на невеликих майданчиках, а на великій сцені Російської драми імені Лесі Українки, як це актор має намір зробити 14 і 15 березня, показавши їх напередодні в інших містах України.
Але факт залишається фактом — Євген Гришковець користується комерційним успіхом не лише в себе на Батьківщині або в охочій на все нове, незвичайне Європі, а й у нас, в Україні. За ці п’ять років його вистави не стали ні гірші, ні кращі, Гришковець залишився Гришковцем. Отже, виникає спокуса передбачити, що кращим, тоншим став наш глядач.
Вистави цієї людини-театру чи людини-оркестру, як називають Гришковця збентежені широтою його обдарування критики, з якими він вже об’їздив півсвіту і вiд яких уже декілька разів намагався відректися, мають найрідкіснiшу в театрі властивість: вони не набридають, навіть якщо їх дивитися по декілька разів. Адже не набридає ж нам смакувати подумки найдорогоціннішими, найсолодшими спогадами дитинства та юності. Гришковцю, хоч він у виставі «Як я з’їв собаку» протягом двох годин оповідає про своє далеке кемеровське дитинство і про свою службу на Тихоокеанському флоті, вдається розбудити в серці глядача терпкі, ностальгічні спогади про його, глядача, минуле. «Російська людина не любить жити, російська людина любить згадувати» — ця, точно помічена Антоном Павловичем Чеховим національна риса вдачі не лише російського, а й інших східнослов’янських народів, і забезпечує багаторічний успіх «…Собаці», який, будучи зіграним наприкінці дев’яностих років для сімнадцяти московських театралів, круто змінив усе життя актора.
Проте невірно було б вважати, що Гришковця глядач цінує лише за вміння викликати дорогі серцю спогади. У «ОдноврЕмЕнно» актор живе не минулим, навпаки, в цій виставі він намагається осягнути природу даного моменту, що весь час вислизає від нас у минуле, природу «зараз», у якому одночасно відбувається неймовірна кількість найрізноманітніших подій. «Зараз… І не просто зараз, а прямо зараз, рухається- крутиться просто незрозуміла кількість різних молекул. Їх не просто багато, а вони СКРІЗЬ!.. А ще прямо зараз, і десять хвилин назад, і за двадцять хвилин у небі весь час летять літаки. Багато, багато літаків, десятки тисяч людей летять у небі. Вони летять і не відчувають того, що летять. Хтось зараз їсть, на висоті одинадцяти тисяч метрів, хтось спить, або читає, або… сидить у туалеті, на висоті одинадцяти тисяч метрів, у незручній позі, на незручному унітазі. Тисячі людей прямо зараз у туалетах на висоті одинадцяти тисяч метрів». А ще Гришковець в «ОдноврЕмЕнно» намагається усвідомити природу свого «Я», яке, роздягнувшись до трусів, марно шукає на навчальній схемі, за якою майбутні медики пізнають нутрощі людини: «…мої кишки і мій шлунок — це не Я. А де Я? ... Бо мозок також не Я, а лише — мій мозок. А де Я? Де Я? Ось... Я? ... Хоч у люстрі себе пізнаю… У різному вигляді пізнаю».
Гришковець упевнений, що мода на нього, відтоді як він став відкритим широкому глядачеві, у елітарної публіки минула. Він, схоже, не засмучується тому, що розлучився з іміджем елітарного, закритого письменника, режисера й актора. Для нього більш важливо, що на його вистави сьогодні приходить багато молоді: «Пройде мода на мене, зрозуміло, я не все життя ставитиму вистави, але вже сьогодні можна говорити про тисячі молодих людей, для яких донедавна театр був нудним, прикрим, дорослим і нецікавим, бо їх замучили в школі добровільно-примусовими культпоходами. І з появою Гришковця у них змінилося уявлення про цей вид мистецтва. Виявилося, що театр може бути людським, цікавим, забавним і про них. Це мені зробити, схоже, вдалося».
