Формальним приводом для зустрічі з актором слугували дві події. Вистава «Бал Господній...» відзначила ювілей: 150 разів Лунченко по крупинках різьбить і відтворює образ легендарного Олександра Вертинського; і 27 березня своє п’ятиріччя відзначить відроджений театральний капусник (генератором творчих ідей, співрежисером і провідним виконавцем якого є Євген). У цього актора Національного театру російської драми ім. Лесі Українки є дивовижний дар імітації голосів.
— Коли виявилося ваше вміння імітувати чужі голоси?
— У школі, все починалося з жартів. Тоді якраз вийшов фільм «Д’Артаньян і три мушкетери» з Михайлом Боярським у головній ролі, і ця стрічка стала моїм першим матеріалом для пародій. І якось пішло у мене в цьому напрямі. Коли я вступав до Київського естрадно-циркового училища, то мій педагог, актор нашого театру Давид Бабаєв, спитав, що ще вмію, і я показав пародії на Нікуліна, Леонова. Вони сподобалися, й у студентський час я став часто цим займатися. У мене хороший слух, це допомагає знаходити схожий нюанс голосу, помічати характерність розмови людини, вірно відобразити інтонацію. Ну, а потім підключається акторська натура...
— Виставу «Бал Господній...», незважаючи на участь у ній концертмейстера Миколи Сазоненка, можна вважати моновиставою. Ви в ній існуєте самостійно й самотужки створюєте цілий світ — всесвіт Вертинського. Як уже 150 разів почуваєтеся в цьому образі?
— Для мене це все почалося з того, що я побачив на дошці розподіл на роботу над виставою і своє прізвище у виконавцях. На одному ювілеї я щось співав, і М. Ю. Резниковичу здалося, що я зможу зіграти виставу про Вертинського. Це була його ідея, і ми з режисером Ольгою Гаврилюк два місяці репетирували: шукали хід, рішення, перевернули стоси літератури. Адже є ще люди, які бували на його концертах. Мені розповідала наша актриса Олександра Захарівна Смолярова про свої враження від його концерту в Києві, що коли Вертинський співав, то активно жестикулював. І я взяв це собі на озброєння, і вже по-акторському вигадував, додумував, як могли діяти руки, як вони брали участь у піснях. Нічого спільного в мене з Олександром Вертинським немає, і мені було дуже непросто вживатися в цей образ, знаходити точки дотику: у внутрішньому світі, й у зовнішніх виявах. Я граю своє ставлення до цієї особистості. Шкода, що у Києві досі немає пам’ятника Олександру Вертинському, адже тут він народився, і до цього міста ставився з особливими почуттями. До речі, навіть на сцені Російської драми він виступав із концертом.
— Дочкам Вертинського відома ваша вистава, не було ідеї запросити їх на прем’єру?
— Все, що виходить про батька, Анастасія Вертинська контролює, оскільки всі права належать дочкам артиста. П’єса, наскільки я знаю, їй присилалася, вона виправила якісь дати.
— А ще моновиставу хотілося зіграти?
— Мені дуже подобається п’єса Зюскінда «Контрабас», бачив її у виконанні Костянтина Райкіна —потужна вистава. Ось це хотів би зіграти. Ще мене вабить режисура, хочу спробувати себе й у цьому напрямі. Ставлю капусники, намагаючись зробити з цього маленьку виставу, це мені цікаво. В останній прем’єрі — відновленій виставі «Ревізор» — граю Петра Івановича Бобчинського. Твори Миколи Гоголя я дуже люблю, це грандіозна драматургія. У студентські роки, в училищі ми поставили «Мертві душі», й то була чудова вистава, яку нас навіть запросили зіграти для трупи Театру ім. Лесі Українки.
— Наближається День театру, відсвяткувати який у Російську драму зберуться театрали, що покажете цікавого?
— Зараз найбільшою популярністю у глядачів користується телепрограма «Две звезды», і ми вирішили зробити подібну передачу в нас у театрі. Виступить у нас і Алла Пугачова, не справжня, але повірте, від оригіналу відрізнити буде важко. На капуснику заспівають не лише зірки, а й молодь. Спробуємо пожартувати і повеселитися від душі. Адже цьогорічний капусник — ювілейний, йому буде п’ять років.
— Женю, ви людина, яка сумнівається у собі?
— Коли як. Може я і справляю враження людини, впевненої в собі, але насправді я завжди сумніваюся в тому, як і що я роблю. Якщо людям подобається — значить, я роблю правильно. По суті, завжди сумніваюся... Чув, як про мене колеги говорили як про «людину-свято й людину-оркестр». Це для мене найвища похвала...
