У Будинку прийомів яблуку ніде було впасти. В рамках «Посольських вечорів» Михайло Зурабов запросив згадати про Бориса Єльцина (першого російського президента, якому 1 лютого виповнилося б 80 років) політеліту України, Білорусі та Росії. Гостями прийому стали два екс-президента: Леонід Кравчук і Леонід Кучма (останній прийшов з групою «підтримки» — дружиною, дочкою і зятем, Леонід Данилович демонстрував веселість, намагався жартувати, не бажаючи коментувати представникам ЗМІ свої «походи» до Генпрокуратури у зв’язку зі «Справою Гонгадзе». — Т. П.), екс-глава білоруського парламенту Станіслав Шушкевич, екс-прем’єри Вітольд Фокін і Валерій Пустовойтенко, а також дружина Єльцина Наїна Йосифівна, їхня дочка Тетяна та зять Валентин Юмашев. У фойє на величезному телеекрані транслювалися документальні записи, що увіковічили Бориса Миколайовича в різні періоди його бурхливого політичного життя, а також кадри «домашнього відео», які показали політика «без галстука» — в колі рідних, друзів і близьких.
Відкриваючи дискусію, Посол РФ в Україні Михайло Зурабов повідомив, що «в Парламентській бібліотеці відкрилася виставка «Борис Єльцин — Людина змін», присвячена 80-річчю з дня народження першого президента Росії (у її відкритті взяли участь Наїна Єльцина, Тетяна Юмашева, її чоловік Валентин Юмашев, один із співавторів російської Конституції Віктор Шейніс, народні депутати Росії й України, а також діячі науки і культури. — Т. П.). Сьогодні складно оцінити масштаб того, що зробив Борис Миколайович не лише для Росії, а й для всіх країн, які колись входили до складу Радянського Союзу. Для Бориса Миколайовича розвиток України завжди був гарантією стабільності й розвитку Росії», — підкреслив Зурабов.
Звучали глави із спогадів Бориса Єльцина. І хоча деякі історики називали «Біловезькі угоди» і їх авторів «могильниками СРСР», але, як вважають учасники тієї зустрічі, зокрема, Станіслав Шушкевич і Леонід Кравчук, на грудень 1991-го, коли з’явилися так звані «Біловезькі угоди» — а насправді угода про утворення Співдружності Незалежних Держав — ніякого Союзу вже не існувало! Як де-факто, так і де-юре! Всі союзні республіки, за винятком Росії та Казахстану, прийняли власні Декларації про Незалежність, а перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов в ту пору перетворився вже на номінальну фігуру. Тому потрібно сказати спасибі мудрості трьох політиків (Шушкевичу, Кравчуку й Єльцину), що їм удалося практично неможливе — безкровно зруйнувати радянську імперію, величезну, ядерну і багатонаціональну державу, а на її уламках побудувати незалежні держави. Як образно сказав Геннадій Бурбуліс (радник Б. Єльцина в 1990—1992 роках): «Це була трагедія. Оптимістична трагедія»! А реанімація СРСР в конфедерацію — це лише продовжило б агонію.
— Я ставлю собі запитання, чи можна було зберегти Радянський Союз і чи потрібно було? Думаю, що в тій історичній формі, в якій він тоді існував — не можна! Але можна було б знайти шляхи корінного реформування, — сказав перший Президент України Леонід КРАВЧУК. — Об’єктивні історичні процеси все одно призвели б до краху Союзу, але в разі некерованого розпаду могли загинути мільйони людей. Ми вирішили управляти ситуацією. І «переворот» обійшовся без великої крові.
З цим погодився і Станіслав ШУШКЕВИЧ, екс-лідер Білорусі: «Ми всі виявилися заручниками ситуації. Нині вперше за 20 років у Києві зібралися майже всі, хто брав участь у підписанні «Біловезьких угод». Дружина першого президента РФ Наїна Єльцина, згадуючи про той час, сказала, що до цих пір «багато людей не можуть до кінця зрозуміти того, що сталося, але час розставить все по місцях».
У нас люблять повторювати фразу Бориса Єльцина: «Прокинувся вранці — подумай, що ти зробив для України». Проте з перших днів виникнення нових відносин між колишніми радянськими республіками, зокрема між Україною та Росією, було немало напружених моментів. І хоча вечір пам’яті, зазвичай, передбачає компліментарно-приязні інтонації, але багато з цих драматичних моментів новітньої історії звучали, як то кажуть, між рядків. Так, Геннадій Бурбуліс, якого називали «сірим кардиналом» і «людиною, що розвалила СРСР» (в період розпаду СРСР він був першим Держсекретарем Росії), нагадав, що саме Єльцин був найнаполегливішим із президентів пострадянських республік, хто переконував хоч якимсь чином повернутися до ідеї оновленого Союзу.
— Наша спільна батьківщина — СРСР — остаточно і безповоротно розпалася в трагічні дні серпневого путчу 1991 року. Я назвав цю ситуацію «політичним Чорнобилем радянської тоталітарної мілітаризованої системи», — згадував Г. БУРБУЛІС. — І тому всі подальші наші дії були докорінно пов’язані з цією бідою. Радянського Союзу вже не було де-факто, і потрібна була певна мудрість, певна мужність, аби знайти ту форму — правову і політичну, яка б цей розпад зробила більш керованим, більш щадним і регульованим. Потрібно було вийти з цієї небезпечної ситуації без ризику жорстокого переділу радянського спадку, включаючи і варіанти громадянської війни, і катастрофічної некерованості всіма життєвими процесами. Тому «Біловезькі угоди» були абсолютно правильними і життєво необхідними. Ми самі ще недооцінюємо їхнього історичного значення. Можливо, незабаром історики скажуть, що це був «шедевр політичної дипломатії кінця ХХ століття»...
— Борис Миколайович вплинув на мільйони людей не лише колишнього СРСР, але і світу. Фігура такого масштабу, як Єльцин, лишає по собі безліч спогадів, — розповів «Дню» Л. КРАВЧУК. — У нас із Борисом Миколайовичем був досвід як позитивного, так і негативного спілкування. А в протиріччях народжувалося нове. Саме у Біловезькій пущі народжувалися незалежна Україна і Росія. Пам’ятаю, коли ми працювали з Єльциним, ми сперечалися з ним з кожного пункту, доходило навіть до ультиматумів! Особливо важко ми домовлялися про Чорноморський флот. Але з Борисом Миколайовичем було приємно сперечатися. Єльцин був дуже енергійний, емоційний і харизматичний. Нам важливо було не допустити хаосу, громадянської війни — адже руйнувалася світова ядерна, багатонаціональна держава — колишній СРСР. Під її уламками могли опинитися люди різних національностей, релігійних конфесій, поглядів на майбутнє. Ми можемо сказати: спасибі, що Борис Єльцин не пішов на створення конфедерації, і наша країна стала незалежною державою.
А завершувався вечір читанням прощального телезвернення Б. Єльцина 31 грудня 1999 року до своїх співвітчизників-росіян про добровільну відставку і передачу влади тодішньому секретареві Ради безпеки РФ, директорові ФСБ — Володимиру Путіну. Той текст написав Валентин Юмашев (після перемоги Єльцина на виборах 1996 року він був радником Президента з питань взаємодії із засобами масової інформації. З 11 березня 1997-го по 7 грудня 1998 року очолював Адміністрацію Президента РФ. Співавтор Бориса Єльцина по книгах: «Сповідь на задану тему» і «Записки президента». Нині чоловік Тетяни Дяченко, член засновників Президентського фонду Б. М. Єльцина. — Т. П.). Прозвучала розповідь, як в обстановці надзвичайної секретності робився телезапис і фрагмент спогадів Бориса Миколайовича про цю подію, його відчуття: «я зробив все, що міг. Будьте щасливі. Ви заслужили щастя і спокій».
