Заслужений майстер спорту, п’ятиразова чемпіонка СРСР, чотирикратна чемпіонка Європи (двічі в одиночному розряді, двічі — в парі), з командою — шість (!) разів. Чемпіонка юнацького Уїмблдону, півфіналістка Відкритого чемпіонату США, переможниця Універсіади й багатьох турнірів по обидва боки Атлантики...
Чим сьогодні живе зірка тенісу 70-х років, котра залишила яскравий слід в історії вітчизняного спорту? Кореспондент «Дня» зустрівся з Мариною Крошиною в її затишній двокімнатній квартирі за кілька годин до тренування.
— Бачу, ви, як і раніше, в хорошій спортивній формі?
— Так, стараюся підтримувати її, адже в тенісі дуже важливо показати учневі технічні прийоми, на пальцях пояснювати що-небудь дуже важко.
— На початку року ви повернулися з Єгипту, де займалися з молодою талановитою тенісисткою.
— До Єгипту я поїхала працювати за запрошенням приватної особи й за рекомендацію друга мого чоловіка. Тренувала 16-річну Сару Абаза і зробила її першою в місцевому рейтингу серед дівчат. Сім’я Абаза дуже давнього та шанованого роду. Прийняли мене вельми добре. Після закінчення контракту я передала Сару з рук у руки своїй же учениці Тетяні Матахнюк. Паралельно працювала і з молодшим братом Сари — Зіядом, дуже талановитим 10-річним хлопчиком.
— У яких умовах вам доводилося працювати?
— Головний тенісний клуб Каїра — «Гізіро» обслуговує, як ви розумієте, аж ніяк не бідних. Там особливо виразно видно, що цей вид спорту доступний у Єгипті лише людям забезпеченим. Члени клубу «Гізіро» користуються не тільки тенісними кортами, на його території культивується безліч різноманітних видів спорту. Можна й на коні покататися, і в басейні поплавати. Усе це задоволення коштує близько $3 тисяч на рік. За приватні уроки плату вносять окремо. У моєму розпорядженні була машина, проте перевантаженими вулицями найбільшого міста Африки пересуватися самій було дуже важко.
— І все-таки теніс і наприкінці ХХ століття залишається грою аристократів?
— Зараз, особливо в розвинених країнах, теніс перестає бути спортом лише вибраних. А в Єгипті, як і в Україні, дуже велике розшарування в суспільстві.
— Чи не відчували ви конкуренції з боку фахівців з інших країн?
— Клубні тренери бачили, що Сара дуже швидко прогресувала, почала добре пересуватися на корті. Тож досить швидко «зашанували». Кваліфікації місцевим тренерам поки що бракує, навіть старшому тренеру збірної Єгипту, котрий приїхав зі США. Він справжній консерватор і новими розробками своїх підопічних не балував.
— Яке враження на вас справили єгиптяни?
— Люди там винятково привітні й культурні, шанобливо ставляться до співрозмовника. У цій країні, яка подарувала світу найстародавнішу цивілізацію — давньоєгипетську, взаємодоповнюючий вплив різних культур і релігій відчувається щокроку.
— Марино, у вас уже був досвід роботи за рубежем?
— Так, 1993 року я чотири місяці працювала в Греції. Тренувала дочку Олега Блохіна — Ірину. Працювала в Афінах, Олег тренував у Салоніках місцевий футбольний клуб ПАОК, а Ірина Дерюгіна працювала в Києві (хоча на вихідні обов’язково прилітала до Афін). Тож я була для Іринки і мамою, і татом водночас.
— Чому вона вирішила займатися тенісом, а не спортивною гімнастикою?
— Дівчинка вона дуже талановита, але не досить працелюбна. Занадто легко їй усе давалося. Вона казала бабусі, Альбіні Миколаївні: «Мені подобається теніс, бо тут потрібно працювати менше, ніж на помості». Нині, як ви знаєте, вона пішла зі спорту й записує свій пісенний альбом. Вірю, що в неї все вийде, позаяк сама бачила, які в неї чудові пластика й голос.
— Чи відчуваєте ви турботу на державному рівні про спортсменів, котрі принесли своїй батьківщині стільки перемог у минулому?
— Наша тенісна федерація сама переживає не найкращі часи. Тож я не можу пред’являти до неї претензії. Тенісисти звикли самі відповідати за себе. А Держкомітет із питань молоді та спорту — це звичайна державна структура зі своїми проблемами. Я вже на пенсії, отримую звичайну — близько 60 гривень. Сподіваюся (доведеться, звісно, поклопотатися), що отримуватиму як заслужені майстри спорту. Це десь 200 гривень. Мабуть, ніхто з українських тенісисток не добивався таких перемог на міжнародній арені, як я. Нині наші успіхи дуже скромні. Результати Андрія й Наташi Медведєвих останнім часом не справляють враження. Наташа більше відома як парна тенісистка. Повернення Олександра Долгополова в Київ і його робота з Андрієм після значної перерви, думаю, має принести свої плоди. Рано його ще списувати з рахунків. А Олена Татаркова тішить, вона стрімко прогресує.
— Можливо, відносні невдачі Андрія пояснюються недоробками в області психології, адже він на корті може практично все.
— Безумовно, 68-й рядок у рейтингу не відповідає силі Андрія. Досвідчених спортивних психологів в Україні завжди бракувало.
— Що, на вашу думку, перешкодило багатьом радянським тенісистам досягти великих успіхів на міжнародній арені. Адже в юнацьких змаганнях вони рік у рік перемагали?
— Так, юнацький Уїмблдон вигравали і Галина Бакшеєва, і Ольга Морозова і двічі — Наталія Чмирьова, і я. Далі розвиватися нашим успіхам перешкоджали часто об’єктивні умови. Наша участь у міжнародних змаганнях була скоріше епізодичною. У нас було багато талановитої молоді, але в методиці підготовки спортсменів ми почали відставати.
— У тенісі, як і в футболі, відносини між центром і провінцією завжди були непростими.
— Я вже завершую роботу над книжкою мемуарного характеру «Тенісні бувальщини» й у ній приділяю увагу цьому протистоянню. Головною моєю конкуренткою була москвичка Ольга Морозова, ми поперемінно вигравали одна в одної на чемпіонатах СРСР, але за рубіж, як представниця столиці, вона їздила більше від мене, відповідно й турнірів більше там вигравала.
— Як ви прийшли в теніс?
— Одна з найцікавіших глав цієї книги називається «Августин». Її присвячено Августину Августиновичу Вельцу — моєму першому тренерові, заслуженому тренеру СРСР. Жили ми тоді (мені було 10 років) в Алмати. Тато сам родом з України, мама також з евакуйованих, приїхала з Казані. Прийшла я в тенісну секцію випадково, разом із другом Алькою Комлєвим. Була дуже жвавим дівчам, грала й у футбол, й у хокей... Тепер дітей приводять у секції і в 5 років, але, як бачите, ніколи не пізно. 1971 року я переїхала в Київ разом із батьками, допоміг нам у цьому тренер Галини Бакшеєвої Володимир Бальва.
— Ви прохопилися про майбутню книжку, однак у вашій вітальні я бачу кілька пачок із чудовим підручником «Мій теніс». Яка його доля?
— «Тенісні бувальщини» — це приблизно 25 тенісних новел. Скоріше, це мемуари. А книжку «Мій теніс» я випустила фактично за свій кошт, тож через газету звертаюся до потенційних спонсорів із проханням допомогти мені у виданні «Тенісних бувальщин».
— Що ви можете сказати про те, чи запитані ви як тренер?
— П’ять років працювала в товаристві «Динамо», останнім часом головним тренером. Я багато років пропрацювала в РШВСМ, через неї пройшли всі провідні тенісисти України. Виховала п’ять чемпіонок СРСР серед дівчат. Зараз я практично безробітна.
— Держава пустила теніс у вільне плавання, як і багато інших видів спорту. Яким ви бачите майбутнє тенісу?
— За всіх недолiкiв радянської системи раніше були дуже хороші традиції, і декілька разів на рік централізовано проводилися збори, де ми набиралися досвіду. А тепер усі «варяться у власному соку». Мабуть, лише в Києві й Донецьку є умови для розвитку тенісу. Спеціалізованого тенісного часопису в Україні немає, ми не знаємо, чим живе федерація, скупі газетні рядки не дають повної інформації про те, що ж зараз відбувається в українському тенісі. У нас повинно бути чітке розуміння того, що теніс — це хороша візитна картка країни. Ми більше знаємо про Мартіну Хінгіс і Піта Сампраса, ніж про наших співвітчизників.
— Майбутнє тенісу в Україні, слід розуміти, у щільному тумані?
— Теніс — олімпійський вид спорту, тож наші спортивні функціонери повинні приділяти більше уваги цьому, безумовно, найцікавішому виду спорту. На футболі, за всієї моєї до нього поваги, світ клином не зійшовся.
№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
