Учора ми опублікували анкету «Дня» до IV річниці помаранчевої революції, яку запропонували заповнити своїм читачам. Пропонуємо вашій увазі перші відповіді на наші запитання, які вже надійшли до редакції.
1.Цього року ми відзначаємо IV річницю «Майдану» — феномену української «толерантності на морозі». За цей час постаті політиків, яких привела до влади помаранчева революція, значно деградували. Проте хіба непрофесіоналізм політиків закреслює всі здобутки українців? Чи розрізняєте ви ідеї, що були проголошені на «Майдані», та їхніх, можливо, не надто компетентних виконавців? Чи відчували ви різницю між цими поняттями під час подій помаранчевої революції?
2.Чи змінилася за цей час ваша оцінка подій на «Майдані» чотирирічної давності? Якщо змінилася, то як?
3.Які «рецепти» ви можете запропонувати країні, переосмислюючи попередній революційний і державотворчий досвід?
4.Часто серед завоювань «Майдану» називають свободу слова. Як ви її оцінюєте: плюси та мінуси. Чи задовольняє вас її якість?
Мирослава БАРЧУК, ведуча програми «Новий час», «5 канал»:
— Я щаслива, що в моєму житті був Майдан, і навіть більше, я думаю, що помаранчева революція, можливо, найкраще, що було в житті мого покоління. Ми, нехай ненадовго, повернули зміст вічним поняттям, у які щасливі нації вірили завжди й безперервно. І які в нашій країні були настільки спрофановані, що говорити про них без іронії роками і десятиліттями вважалось лицемірством або пафосністю. Ці поняття — свобода, демократія, справедливість, нація, народ. У мене, до речі, була стійка недовіра до слова «народ», вироблена його совковою експлуатацією. Воно відгонило мені лукавством аж до Майдану-2004, коли, пригадуєте, нам не соромно було плакати від зворушення, брататись, обніматись із незнайомими людьми, своїми співвітчизниками й розуміти, що оце і є твій народ, який можна відчувати й любити.
Мені не зрозуміла позиція «За що ми мерзли на Майдані?» Тобто мені зрозуміло, що це позиція раба. Люди, які за два тижні стояння на Майдані (навіть «з мокрими ногами») сподівалися повирішувати всі проблеми тим, що передадуть свою країну доброму царю (цариці) та здихаються відповідальності за неї, звичайно, будуть почуватись обманутими. Коли ми скандували «Ю-щен-ко!» чи «Ю-ля!» хіба ми не мали на увазі Україну, тобто те, якою ми собі хочемо її бачити? Хіба два тижні стояння на Майдані — це все, що ми здатні зробити для неї? Хіба ми не розуміли, що революція не є «річчю у собі», що це не мета, а засіб? Чи були ми готові контролювати владу далі?
Хто дозволив політикам деградувати? Інстинкт урвати більше — це звичайна людська риса, яку кожен придушує в собі в міру своєї внутрішньої культури. І якщо політики, яких ми привели до влади, були чесні, а тоді раптом скурвилися, то це не тільки їхня вина, але й тих, хто вчасно не вдарив їхня по руках, а натомість почав ображатися і зневірюватися. Тобто «паростки громадянського суспільства» виявилися такі кволі, що не змогли відстояти взяту висоту. Це один урок Майдану.
Оклигавши від шоку й образи, суспільство швидко деморалізувалось і почало сприймати поведінку політиків як шоу, цирк. Український політик став головним клоуном, можна сказати, розвагою. Головна відповідальність за це лежить на мас-медіа. Хіба не ми своїми руками зліпили з політика головного героя шоу-бізнесу? Хіба не ми заради рейтингу запрошували у телепрограми й редакції хамів і скандальних паяців, базарних баб від різних політсил? Ці люди отруювали свідомість мільйонам глядачів, а ми називали це «свободою слова»? Хіба не журналісти і не керівництво каналів проплаченими сюжетами відмивали вчорашніх фальсифікаторів виборів? І, до речі, чи у журналістському середовищі перестали подавати руку інформаційним кілерам, які напередодні виборів-2004 відпрацьовували темники і брехали з екранів, а сьогодні продовжують вести програми, шукати вихід і давати свої оцінки подіям?
З іншого боку — хіба протягом останніх років журналісти не «стібалися» з аморальної поведінки політиків, зробивши їхні безграмотність, непрофесійність, ганебні бійки у парламенті анекдотом, звичним приколом? І суспільство дійсно поступово ЗВИКЛО і замість за законами здорового організму відторгати шлак і боротись з ним, саме отруїлось. Я бачу в цьому страшну загрозу, яку несуть наші парламентські «клоуни», і дуже сподіваюсь, що це стане другим пост-майданним уроком для нас.
Що змушує людей при владі поводитися з країною за безумним принципом «так не доставайся же ты никому»? Те саме, що й героя Островського: відсутність гідності, «скудоуміє», усвідомлена внутрішня мізерність. Я бачу в країні з десяток людей у владі і поза владою, які можуть мислити по-державному. Решта — це гравці, для яких державна політика — це лише набір «ходіков» і «отвєток» з минулого досвіду, часто напівкримінального : «Ах так? а ми вам — ось так!» Найважливіший урок Майдану-2004 року це те, що ми і цих людей МОЖЕМО позбутися. Без жодної зневіри, ігнорування виборів, образ, апатії, які тільки зберігають цих політиків при владі і допомагають їм «додавлювати» нашу країну.
У 1970 році у розпал застою, подавлення усякого «інакомислія», арештів інтелігенції, Євген Сверстюк написав слова, які мені хочеться процитувати у четверту річницю помаранчевої революції: «Пам’ятаймо, що нам історія просто на чолі записала всю обережність, пасивність, перечікування і лінь предків, і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів».
Віктор ПУШКІН, професор, директор Інституту гуманітарних проблем:
1. Ідеї, що звучали на Майдані, були вистраждані мільйонами людей. Ці ідеї могли згуртувати наше суспільство, об’єднати в колективній творчій роботі. Могли, та не змогли. Чи лише політики винні в цьому? Найпрекрасніші ідеї тоді є цінністю, коли вони матеріалізуються, підкріплюються конкретними діями. А таких дій, на жаль, не було. Народ вирішив, що своє слово він сказав, пошумів, помітингував, а інше, мовляв, — доля політиків. Ну а політики — як політики: якими були до Майдану, такими лишилися і після нього: користолюбними, цинічними, брехливими, непрофесійними. Колись генерал де Голль казав, що політик повинен мати Честь, Розум, керуватися вищими інтересами Нації. Для нього не повинно існувати іншої моралі. Шкода, що наші політики сповідують мораль іншої якості. А тому «маємо те, що маємо».
2. На жаль, не змінилося. Життя навчило мене не створювати кумирів і не вірити Красномовцям. У ті дні я мав відчуття, що те, що відбувається на Майдані, — це майстерно поставлена вистава, а на подіумі Майдану згрупувалися спритні «наперсточники», що спекулюють довірливістю людей, їхнім щирим бажанням очистити атмосферу в країні, позбутися політиканства й корупції. Я був би щасливий помилитися у своїх передчуттях. Але цього не сталося.
3. Не жити за принципом «моя хата скраю». Відчувати свою причетність, відповідальність за те, що відбувається в Україні. Не довіряти владу балакунам. Жорстко контролювати й відповідно реагувати на дії та бездіяльність політичних еліт. Повною мірою використовувати свої конституційні права. Брати на озброєння все краще з європейського досвіду. А взагалі, готових рецептів не існує. Є знання, досвід, бажання та воля. Цього достатньо, аби змінити наше життя на краще, щоб Україна стала самодостатньою державою.
4. Прийнято вважати, що свобода слова є ледве не головним і єдиним досягненням України за роки її самостійного розвитку. Частково з цим можна погодитися. Проте свобода слова передбачає високу політичну культуру, толерантність, відповідальність. Ми часто користуємося цією свободою як дроворуби. Підмінюємо поняття «свобода слова» словоблуддям, вседозволеністю, відвертим хамством. Треба цінувати свободу слова і використовувати її на благо, а не на шкоду. Всім нам належить цього вчитися, якщо ми хочемо жити у справді демократичній державі.
Сергій РИБАЧОК, активний учасник помаранчевої революції:
1. Четвертий рік не можу уявити, який потрібно мати політичний талант для того, щоб так спаплюжити народну довіру й наплювати на здобутки тих холодних днів. Це навіть не талант. Це, швидше, мистецтво, яким віртуозно володіють представники влади.
2. Жодного разу не змінював оцінку подій на Майдані. Але дуже давно змінив свою думку про політиків, задля яких (фактично) ці події відбулися.
3. Я так розумію, слово «рецепти» — це натяк на прислів’я стосовно кухарів і управління державою. Незважаючи на свій безмежний оптимізм, змушений визнати: рецепти закінчилися. Залишилися лише бездарно приготовані страви, які ще довго доведеться їсти без апетиту й не зважаючи на термін придатності до вживання.
4. Часто плутають свободу слова і вседозволеність в інформаційному просторі держави. А в «Україні після Майдану» мало хто розрізняє ці поняття, прекрасно усвідомлюючи, що інформаційна зброя наносить не менше шкоди, ніж вогнепальна.
Дар’я ВОРОБЙОВА, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Харків:
1. Зараз багато людей згадують ті часи, коли всі разом стояли на Майдані за ідеї кращого життя. Всі порівнюють те, що ми малювали собі в уяві, із тим, що маємо зараз. Так, дійсно, багато й моїх власних сподівань не справдилося, але з подібних ситуацій ми самі маємо виносити уроки. І для мене стало очевидним, чому власне мої сподівання не справдилися. Ми обирали одну особистість. Так, навколо нього сконцентрувалося багато людей, які допомагали у ті скрутні часи, але ось настав той довгоочікуваний момент — і ми обрали СВОГО президента. І тоді почалося найцікавіше. Виявляється, наш президент обирався без команди. Бо саме команди йому не вистачає весь час президентства. Наш президент, досягнувши своєї мети, не зміг розібратися, хто йому друг, а хто ворог. Тож маємо те, що маємо. Я вважаю, що президентські перегони мають стати перегонами не тільки особистості, а цілої команди! Кандидат в президенти має визначитися з тим, хто буде займати яку посаду, ще до його обрання, і тоді це вирішить багато наших проблем. А поки що залишається тільки спостерігати за тим, як наші політики паплюжать ідеї, за які ми стояли на Майдані.
2. Моя власна оцінка подій на Майдані майже не змінилася — я як захоплювалася цими подіями, так і продовжую захоплюватись. Мабуть, вже ніколи в житті мені не доведеться пережити того піднесення національного духу, яке я пережила тоді, бувши серед тисяч своїх однодумців. Впевнена, що це було унікальною подією не тільки в моєму житті, але й у житті моєї країни.
3. Рецепт, який я можу запропонувати своїй країні, це, перш за все, визначитися з курсом: чи ми йдемо демократичним шляхом до європейських цінностей, чи ми будуємо свій власний, хай і не досить демократичний, шлях. По-друге, не звертати з цього шляху. Неможливо зробити багатою країну, яку розкрадали десятиліттями, за чотири роки, результат намагань проявиться пізніше, але обов’язково буде.
4. Відверто кажучи, для мене «свобода слова» була одним із головних досягнень, заради яких я стояла на Майдані. І для мене особисто це досягнення справдилося, і тільки хоча б за це я маю дякувати Вікторові Ющенку, адже тепер я можу вільно висловлюватися, стояти на Майдані з протестами, я можу дивитися телеканали з різними поглядами, я, власне, маю вибір. І для мене це найголовніше.
Віталій ЛЕБЕДЮК, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Львів:
1. В основі будь-якої демократії лежить право вибору. Люди, які стояли на Майдані, чітко окреслили подальший шлях розвитку нашої держави і, як наслідок, лідерам віддали найдорожче — свою підтримку, яка стала опорою маленьких кроків демократії! Однак уся проблема в тому, що лідери мислять у зовсім іншій площині, ніж їхні підопічні. Основна лінія поділу, по якій пройшло розмежування між лідерами та народом, — це інтереси. Отож, постає питання: чи не перетвориться сам феномен Майдану на одну із добрих казок, що розповідала нам підсвідомість?
2. З’явилося більш чітке розуміння, що Україна еволюціонувала до феодального стану. А принцип «васал мого васала — мій васал» став реальною дійсністю.
3. Мудрий лідер, керівник повинен ефективно скеровувати найдорожчий скарб — людський ресурс (підтримку) в чітко визначеному напрямі, але слово «ефективність» випало зі звичного вжитку. Можливо, і не було б такого розчарування, якби соціальна структура суспільства відповідала закордонним стандартам, а оскільки основний клас — це бідні, відповідно, й безпомічні у своїх прагненнях до кращого життя. Знаючи це, політики з кожним роком збільшують бюджет на соціальні видатки, чим і спричиняють у людей синдром «клієнтилізму», а не власних думок!
4. Мені сподобався вислів одного мудреця, який казав, що людина яка відчуває себе вільною, — насправді невільник!
Чекаємо ваших листів за знайомою вам адресою: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л, «Aнкета «Дня»; e-mail: media@day.kiev.ua.
