Експозицію розгорнуто у Львові в залах Національного музею ім. Андрея Шептицького. На думку куратора виставки, народного художника Любомира Медведя, Олег Мінько був одним із знакових українських живописців другої половини ХХ ст. і митцем-інтелектуалом.
Олег Мінько народився у Макіївці. 1959-го вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська академія мистецтв) на відділ художнього ткацтва. Його вчителями були Роман Сельський, Карло Звіринський і Данило Довбошинський. Олег Мінько — яскравий представник львівської мистецької школи. З 1982 року і до кінця життя він викладав у своїй альма-матер. Був завідувачем кафедри художнього текстилю, професором, народним художником України. 2002-го в Академії мистецтв відкрито «Клас професора Мінька». 2009-го художник відсвяткував 50-річчя своєї творчої діяльності.
За три тижні до відходу Олега Терентійовича у Засвіти на вшанування його до 75-річчя в Академії мистецтв відкрили виставку. Тепер згадують, що Олег Терентійович був дуже розчулений увагою колег, мав гарний настрій...
— Він був естетом, естетика якого парадоксальна, — вважає Любомир МЕДВІДЬ. — Можна сказати, що Мінько — майстер парадоксальної естетики, особистість, яка сприймала і рефлексії своєї доби, і парадоксальні прикмети вселюдського Вавилону крізь оптику відмінного естетичного налаштування. Це його налаштування не має нічого спільного з естетською позою, манерою, світоглядною маскою — воно в нього вроджене, інтуїтивно прийняте ним як очевидна і природна реакція на бридоту й красу, зло і добро, величне і нице. Світ у чуттєвому об’єктиві Мінька — надщерблений, подряпаний, розкраяний світ первозданної цілісності і небесної досконалості — завжди залишається настільки драматичним, наскільки сповненим особливої цілющої гармонії. Вразливість цього світу воскресна, жива, відкупна; краса, покликана рятувати світ, — доречна і необхідна, а гармонія проявляє себе єдиною піднебесною правдою.
Ви як глядач за розхитаною формою — зокрема й особливо — на пізніх полотнах Мінька, за нервозним частоколом ліній, чимсь невідмовно схожих на подряпини, за драматичною відвертістю колірних плям і ламаною рисувальною структурою неодмінно відчуєте подих розкішної гармонійної сутності буття — єдиносущого, неподільного і величного. Парадоксальність Мінькової стилістики проявляється саме в цьому яскравому ракурсі. У Міньковому сумному ви помітите не сумне, а веселе, у жорсткому трагічному виявите спокійне й стоїчне, у нагромадженні форм знайдете лад, порядок, виважену благодать».
