Її дебют помітили одразу — вже перший текст під звабливою назвою «Забавки з плоті й крові» був оцінений журі конкурсу «Коронація слова» першою премією. Не дивно, що книжка не забарилась і отримала досить схвальні відгуки, що дивно — як у читачів так званого «середнього» віку, так і в молоді. Попри те, що наприкінці книжки авторка Лариса Денисенко подала невеличку автобіографію, нам знайшлось, про що приязно потеревенити, як це годиться, дещо відволікаючись власне від самого тексту.
— Пані Ларисо, одним з центральних образів вашої дебютної книжки «Забавки з плоті й крові» є Міра — сліпа дівчина, котра співає під Андріївською церквою. Чи має вона реальний прототип?
— Одного разу я бачила незнайому руду дівчину, котра співала під дощем на Андріївському узвозі, і коли формувався образ Міри, то він був саме таким. Сліпа, одночасно слабка й сильна, закомплексована й відкрита, дуже боязка й смілива. Різна. Я все своє життя дуже поважаю людей, котрим доводиться долати труднощі. І мені здається, що сліпі люди, постійно долаючи труднощі, не потребують ніякої жалості: вони здатні жити цікаво, в них є чому повчитися, вони можуть слугувати прикладом гідного життя, вони потребують на увагу. В принципі, як і всі ми, люди.
— На вашу думку, чи заважає людині бути щасливою фізична вада чи тяжка хвороба?
— Людині заважає бути щасливою насамперед вона сама та інші люди, які концентрують її на своїй хворобі — залякують, жаліють, акцентують, тикають. Тяжка хвороба — це важкий хрест, може, більш тяжкий не так для самої хворої людини, бо людина до всього звикає, а для людей, що опікуються нею. Бо горе рідної для тебе людини — мами, дитини — відлунюється в тобі набагато сильнішим болем у порівнянні з тим, якщо захворюєш ти сам. Звісно, що це виключно моя думка, базована на власному досвіді.
— Чи лікуєтесь ви, пишучи? Чи сподіваєтесь, що ваші тексти мають певний лікувальний ефект?
— Якщо я скажу, що лікуюсь, читачі можуть подумати, що я хвора. Але — так, лікуюся. Коли я пишу, отримую позитивні емоції, інколи — дуже сильні, і, як на мене, це дуже корисно. Особливо, коли пишеш у такому запалі, що нічого поруч із собою не помічаєш, поринаєш у текст, у події, в долі героїв. Мені здається важливим, коли людині можна кудись сховатися, переміститися, серед іншого й пишучи — це як податися у мандри. І лише від тебе залежить (а не від туристичної фірми чи провідника), чи будуть ці мандри чудовими. Не мені судити, мають чи не мають мої твори лікувальний ефект. Хай це вирішують читачі, але я буду дуже задоволена, якщо хтось, читаючи мої тексти, помітить, що він посміхається. Сміх — це найкращі ліки.
— Гумор в українській ментальності — потужна життєствердна сила, але у вашій книжці читачі стикаються скоріше з доброю іронією, яка ніколи не переростає в нищівний сарказм. У інших ваших творах ви також дотримуєтесь цієї лінії?
— Я сподіваюсь, що в тих творах, які я закінчила, й у тих, над якими працюю зараз, залишиться місце гумору. Він не є однорідним. Бо сама я — людина протиріч, тому гумор у моїх творах різний: є «чорний», є й світлий. Коли я писала «Забавки», то настільки мені було тепло на душі, що «чорний» гумор фізично не міг з’явитися в цьому тексті. А от коли я писала «Кавовий присмак кориці», що має вийти незабаром у видавництві «Кальварія», відчувала себе таким собі «чорним квадратом» Казимира Малевича, тому й гумор тут більш гострий, дряпучий, саркастичний.
— «Забавки...» писались для молоді, чи не маєте ви наміру в майбутньому написати щось для людей старшого віку або дітей?
— Можливо, в мене вивернуте ставлення до сучасною молоді, до якої, з вашого дозволу, поки я можу віднести й себе, але мені здається, що сучасна молодь не виглядає дуже зацікавленою в сучасній українській літературі. Тому на даний момент мені б хотілося (якщо в мене виходить, якщо я здатна) писати тексти, які б цікавили молодь, привертали її до української мови. На мій погляд, старше покоління, особливо жінки, завжди хочуть відчувати себе молодшими. Хоч трохи. Тому насправді їх також можна зацікавити моїми текстами — якщо людині цікаво жити, їй буде цікаво це читати. Взагалі, я важко уявляю собі спеціальну літературу для людей похилого віку. Це що, спеціальний контингент? Я пораджу почитати новий роман Софії Андрухович «Старі люди», і, можливо, він вас переконає в тому, що старі люди не такі вже й старі.
А от щодо дітей, то мені дуже хотілося написати роман від імені песика, а також роман про життя-буття трьох малюків, скоріше, не романи, а повісті, і я радо цим займуся трохи згодом.
— Читання яких творів є для вас справжніми ліками? Чи є такі в українській літературі?
— Мені здається, що найсвітліші книжки — це Біблія та Коран, вони й є універсальними ліками. Як нош-па, що не зашкодить у жодному випадку. А от інші ліки мають бути рекомендовані, виписані лікарями, і я не можу взяти на себе таку відповідальність. Лише скажу: світлою для мене є дитяча література, наприклад «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, чудова підліткова проза, що не старіє й може підтримати людину похилого віку. Астрід Ліндгред, Туве Яссон з своїми казковими світами приносять добро, спокій, причаровують. Так само мені подобаються твори Аверченка, Зощенка, Вишні, Булгакова, Ільфа й Петрова — відкривай на будь-якій сторінці й отримуй суцільні позитивні емоції. Взагалі, на мій погляд, будь-яка хороша література принесе користь, як імунні або вітамінні препарати. Людина, прислухаючись до себе, може зрозуміти, що й у якому жанрі зараз їй необхідно читати — детектив, мелодраматичну історію, гротескну п’єсу. Слухайте свій організм, і він підкаже, що йому потрібно «приймати» з ліків духовних.
— Чи будете ви колись описувати те, що знаєте як профі — а саме адвокатську практику, модельний бізнес, перекладацькі будні?
— Власне кажучи, мене більш цікавлять люди та їхні думки, більш ніж їхня робота, дії чи вчинки. Але усе можливо, хоча на даний момент я не збираюсь описувати свій професійний досвід і дарувати його своїм героям.
— Ви багато подорожуєте, а чи будете використовувати «нотатки подорожнього» в наступних творах?
— Нещодавно я замислилася над цим і дійшла висновку, що більшість моїх подорожей так чи інакше пов’язані з роботою. Такі собі «конференційні мандри». Це дуже корисний досвід, що допомагає мені дивитися та, відповідно, писати ширше. На мій погляд, українська література в більшості випадків схожа на борщ: має сталі компоненти, які варяться в одній рідині. Ця література ніби обмежена сама собою. А мені хотілося розширити ці межі за рахунок власного досвіду спілкування з людьми, які формувалися в іншому середовищі — соціальному, культурному, мовному. Знаходити щось спільне, загальнолюдське, але враховувати й відмінності. Бо всі ми — рівні, але — різні. Я дуже люблю дізнаватися щось нове про будь-яку іншу країну, інший світ. Людина, котра потрапляє в іншу країну буквально на кілька днів, настільки бурхливо живе, намагається жити, що притягує пригоди, всмоктує в себе новини, інформацію, досвід з шаленою швидкістю та в шаленому обсязі. Злочинно, якщо ти вже пишеш, не викласти на папір, що з усього цього виходить. У травні цього року я перебувала в Сеулі, там народився мій роман, який я умовно назвала «Привіт»: у ньому йдеться про українців, американців, корейців, поляків, грузинів, литовців, і про те, як вони спілкуються в Південній Кореї, куди закинула їх доля. Пишу його із захопленням. І щиро сподіваюсь, що він сподобається видавцям, що, у свою чергу, надасть йому шансу сподобатися читачеві. Взагалі-то я мрію пожити «незаклопотаною» особою десь за кордоном кілька місяців поспіль, а потім написати роман про моє сприйняття цієї країни, а так само про те, як ця країна й люди сприйняли мене.
— Як ви ставитесь до феномену так званої «жіночої прози», що, принаймні в російському варіанті має дуже сильний присмак «одноразовості»?
— На мій погляд, не буває жіночої прози або чоловічої прози, це — штучний поділ. Таке поняття, як і жіноче щастя, вигадав якийсь хитрун, і це навряд чи була жінка. Є хороша проза, а є погана проза. Що тут скажеш? Мені не подобається феномен одноразової літератури, тому я вживаю певні заходи, спрямовані на протидію цьому явищу: по-перше, не читаю таку літературу сама, по-друге, намагаюсь не писати подібних текстів. А чи виходить це друге в мене, чи ні — вирішувати вам, мої шановні читачі.
ДОВІДКА «Дня»
Лариса ДЕНИСЕНКО народилася 17 червня в м. Києві. Рідні мови: російська та литовська. У 1995 році закінчила юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультет міжнародного публічного права в Центральному європейському університеті в Празі. У 1996 році закінчила тренувальні курси з законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів. Є співавтором декількох законопроектів, зокрема щодо декриміналізації кримінальної відповідальності за наклеп, відкритості органів державної влади та посадових осіб, змін до Конституції України, референдуму, міжнародних договорів України, виконання рішень Європейського Суду з прав людини тощо. Має досвід викладацької роботи в Українському центрі правничих студій при Київському інституті міжнародних відносин. Є експертом Ради Європи з питань прав людини та національних меншин, експертом ПРООН з питань участі громадян у вирішенні державних справ. На даний час працює приватним адвокатом у цивільних справах, основний напрям роботи — заяви громадян України проти України до Європейського Суду з прав людини. Є офіційним представником Міжнародної неурядової антикорупційної організації Transparency International. Відгукнувшись на рекламу літературного конкурсу «Коронація слова», 2002 р. написала роман з десяти новел «Забавки з плоті й крові», що вже виданий. У видавництві «Кальварія» готується до друку другий її роман — «Кавовий присмак кориці».
