Нинішній день народження актриси співпав із великодніми святами. Цебто за всіма прикметами у неї повинна початися смуга не просто везіння, а крутого підйому вгору, чого дуже хочеться сьогодні їй побажати. Таких майстрів, як Герасименко, в театрі небагато. Марина Костянтинівна володіє унікальним даром перевтілення. Їй тісно в рамках одного амплуа. Вона переконлива у драмі, високій трагедії й надзвичайно органічна у комедії, фарсі. Абсолютно не боїться бути смішною, недолугою, а інколи карикатурною. Якщо подивитися на довгий список ролей, зіграних у театрі, то може здатися, що все в її творчій долі складається чудово. Дійсно, Ісмена з «Антігони» Софокла, леді Макбет Шекспіра, Ганна в «Украденому щасті» Франка, Зінька з «Двох сімей» Кропивницького, Ваніна в «Життєвому морі» Карпенка-Карого, Оксана із «Загибелі ескадри» Корнійчука увійшли до золотого фонду українського сценічного мистецтва. Проте таких ролей могло бути значно більше. Шкода, але недостатньо реалізований талант Герасименко й у кіно. Передусім тому, що професія актора жорстка: не зіграв, не виявив себе сьогодні — завтра може не наступити. Дуже важливо, щоб режисер тебе побачив, а якщо ні, то доводиться стискати зуби й чекати, чекати... А це не тільки місяці, а часом роки, які спливають, уносячи надії та мрії про заповітну роль. Дивна все-таки ситуація — є зірка, але вона нікому не потрібна. Як же, заперечать деякі, адже Марина Герасименко зайнята практично у всіх останніх прем’єрах франківців: «Три сестри» (Анфіса), «За двома зайцями» (Лимириха), «Пігмаліон» (економка Піру). Однак там вона грає фактично невеликі, епізодичні ролі. Так, із блиском, темпераментом, самовіддачею, і саме тому... гірко. За Мариною Костянтинівною треба ставити спектаклі. Не варто навіть особливо вигадувати сюжет. Досить розповісти декілька фрагментів її біографії.
Народилася за два місяці до Великої Вітчизняної війни. Її батько — талановитий поет, драматург — Кость Герасименко загинув 1942 року, залишивши після себе чудові вірші, п’єсу «При битій дорозі», лібрето до опери «Наймичка», поему «Легенда». Дитинство Марини пройшло під звуки музики. Її дід Михайло Іванович Вериківський — композитор, фольклорист, диригент, педагог Київської консерваторії, автор опер «Сотник», «Вій», «Наймичка», «Втікачі», хорової поеми «Гайдамаки», першого українського балету «Пан Каньовський».
Зі своїм майбутнім чоловіком Степаном Олексенком вона познайомилася ще студенткою. Вони разом вчилися у театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Найдивніше, що мешкали по сусідству, на одній вулиці, але до зустрічі в інститутській аудиторії жодного разу не бачилися.
— Десь півроку придивлялися один до одного, а любов прийшла навесні, — згадує Марина Костянтинівна. — Одного разу, повертаючись із фотопроб на кіностудії ім. Довженка, ми вийшли біля Володимирського собору. Великодні дзвони, просвітлені обличчя людей. Можливо, саме тоді якісь флюїди були у повітрі... Ми одружилися наприкінці другого курсу. На вечірку запросили тільки дуже близьких, оскільки незадовго до нашого весілля помер дідусь, який мене виховував. Обручки замовляли у приватного ювеліра, а фату не надягала — о тій порі це вважалося міщанством. Перше наше житло — окрема кімната, яку самі відремонтували. Наступного року наша сім’я відмічатиме сорокарічний ювілей.
Ще за студентства Марина й Степан підробляли в театрі російської драми ім. Лесі Українки. Там же вони мали намір працювати після навчання. Але доля запропонувала зовсім інший сценарій. На дипломний спектакль «Назар Стодоля» завітав тогочасний міністр культури Р. Бабійчук. Молоді артисти йому сподобалися, і він розпорядився направити подружжя Герасименко-Олексенко в театр ім. Франка.
— Ви знаєте, ми зовсім не хотіли йти туди, — зізналася актриса. —1964 року в театрі була така рутина — ніякої режисури, жахливий репертуар, публіка майже не ходила на вистави.
Дебютом Марини Герасименко на франківській сцені стала роль Юльки в «Сторінках щоденника» за п’єсою Корнійчука (постановка Володимира Лизогуба).
— Лише із появою Дмитра Алексидзе, — продовжує Марина Костянтинівна, — почалася справжня й цікава робота: «Антігона», «Патетична соната», «Дон Сезар де Базан».
Але молоду актрису намагалися втиснути у жорсткі рамки, про повну реалізацію не могло бути й мови. Часом складалася ситуація, коли важко було жити у театрі, але й неможливо було без нього. Її обдарованість, завзяття в роботі, тонке сприйняття драматичного матеріалу, артистизм допомагали навіть у зовсім невиграшних образах показати свій талант і творчу палітру. Вона завжди була несподівана й парадоксальна, гармонійна й правдива. Театрали зі стажем навряд чи забудуть її Марію у «Регіоні» Зарудного, ту силу перевтілення, яку вона показувала в одній із своїх найсильніших ролей — Ганни з «Украденого щастя». Наївну й простодушну Матільду з італійської комедії «Моя професія — сеньйор із вищого світу». Її Моргауз (мати короля Артура з трагіфарсу Дорста та Елера «Мерлін...») неначе б зійшла з офортів Гойї.
Але якщо в театрі не завжди все складається як бажається, то віддушиною для актриси завжди є дім, де тепло й затишно. Їхній союз зі Степаном Степановичем Олексенком викликає захоплення колег. Вони разом грали у багатьох виставах, а ось із дочкою Олександрою поки не вдається. Можливо, семирічний онук Костя коли-небудь також стане справжнім франківцем — принаймні задатки у хлопчини є. Незважаючи на звороти долі, Марина Костянтинівна стверджує, що сім’я й театр — дві радості в її житті.
