Неподалік Черкас у селі Єлизаветівка є місцина, яку в народі називають Нарбутівкою. Це колишня дача відомого художника Данила Нарбута. Не одне літо митець тут відлітував. Побудував собі майстерню й писав картини, а також робив численні афіші до вистав черкаського театру. Хатинку й сорок соток землі Нарбут залишив своєму побратимові, митцеві Миколі Теліженку. Микола Матвійович ось уже 12 років є господарем цієї території. Каже, що живе тут від Теплого Олекси (30 березня) до Покрови (14 жовтня), робить скульптури, виконує різноманітні мистецькі замовлення й розбудовує хутір, потихеньку перетворюючи його на імпровізований музей.
Побувати в Нарбутівці я мріяла давно, але все якось не випадало. Цього літа актори Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Юрко Прокопчук та Наталка Мамалига запросили нас на гостину в Сокирне — відпочити біля Дніпра. А звідти до Єлизаветівки — рукою подати. Тож вирішили гуртом відвідати хутір.
Миколу Теліженка застали за роботою. Він працював разом зі скульптором Юрієм Олійником, витісував щось із дерева. Гостям зрадів і відразу почав проводити екскурсію. Передусім показав новобудову. Похвалився неймовірними дерев’яними сволоками на стелях. На них митець вирізав вірші відомих українських поетів. Чого вартує лише цитата з «Чар ночі» Олександра Олеся: «Життя — єдина мить, для смерті ж — вічність ціла!» Далі Микола Теліженко повів нас до копанки, яку назвав Нарбутон. Викопав її сам.
У «НАРБУТІВЦІ» ХИМЕРНІ Й ЦІКАВІ СКУЛЬПТУРИ — СКРІЗЬ
Обійшовши обійстя і погойдавшись на гойдалці, що висить на груші-дичці, йдемо в... корчму. На веранді будинку ще сам Данило Нарбут облаштував корчму, яку назвав Будяк. Тут Микола Теліженко демонструє нам козині роги, які знайшов у лісі, — невдовзі вони перетворяться в дитячу вішалку (в митця четверо онуків). А потім хвалиться колекцією дзвіночків, яку почав збирати ще студентом. «Їде хтось у якусь країну, я прошу привезти. Уже є дзвіночки з Індії, Єгипту. Оце у Львові останній купив. Люблю дзвіночки, бо вони мають безпосереднє відношення до Звенигородки, звідки я родом Навіть якось, коли писав кілька статей, то підписувався як Микола Дзвін, мав таке псевдо», — зізнався господар.
Поруч із корчмою є кімната для відпочинку, яка завалена книжками. На стінах — афіші до вистав Кіровоградського театру імені Марка Кропивницького, фото художників Алли Горської та Опанаса Заливахи, з якими дружив Данило Нарбут...
СВОЮ КОЛЕКЦІЮ ДЗВІНОЧКІВ МИКОЛА ТЕЛІЖЕНКО ПОЧАВ ЗБИРАТИ ЩЕ СТУДЕНТОМ. «ЛЮБЛЮ ДЗВІНОЧКИ, БО ВОНИ МАЮТЬ БЕЗПОСЕРЕДНІЙ СТОСУНОК ДО ЗВЕНИГОРОДКИ, ЗВІДКИ Я РОДОМ», — ЗІЗНАЄТЬСЯ ГОСПОДАР
Після частування гороховою кашею, смаженою рибою, салом, часником, чорним хлібом та смачнючим компотом із абрикосів ідемо до майстерні Данила Нарбута. За словами Теліженка, всі найцінніші речі він звідси вивіз, бо на хуторі немає ані охорони, ані сигналізації. Проте ми тішимося тим, що є. А це — остання світлина Нарбута (він сидить на сходах біля будинку в Нарбутівці зі своєю собачкою Радою), його кашкет, чимало унікальних вишиваних рушників і божників, жартівливий прапор митця, на якому зображено театральну маску, рибину, палітру і пляшку, а також є напис «Ловись рибка велика й маленька, пийсь горілка гірка й солоденька»...
Наостанок дізнаємося, що Данило Нарбут ніколи не користувався палітрою. «Завжди брав скельце і туди фарбу видушував. Я хочу вітраж зробити із цих скелець», — розповів митець, показавши нам кілька імпровізованих «палітр» на склі.
