Іванко народився за тиждень до війни, 15 червня 1941. Тож не дивно, що Миколайчук вважав, що народився двічі. 22-го з неба посипалися німецькі бомби, і не всі немовлята вижили. Може, саме тоді й було забрано основну частку його життєвої енергії — бо ж інакше чому так рано пішов із життя?
А ще чомусь пригадалося: на могилі Олександра Довженка у Москві написано: «Умер в воскресенье». Натяк на те, що має воскреснути. А Іван у неділю народився. Довженко в ньому ніби продовжився. Здається, він те усвідомлював. І відтак навіть легенди-оповідки творив про те. Розказував мені, і не тільки мені, як хотів побачитися з великим митцем. Ще хлопчаком. Зібрався нарешті й почимчикував до Києва. Приїздить, а то понеділок був, знаходить кіностудію. А там висить у траурній рамці повідомлення: учора в Москві помер Довженко... Вочевидь вигадка, фантазія — 15-річний сільський хлопець на той час навряд чи чув навіть про Довженкову музу, яка була в опалі, яка була не в фокусі. Одначе ж такі історії характерні — родовід свій вів звідти: від 1920-х, від Довженка, Демуцького, Бучми, Кавалерідзе... А їхнім богом було відомо що — свобода. Мистецька, естетична.
Жодне покоління в українському (і не тільки) мистецтві, літературі не люблю так, як це — на ймення шістдесятники. Нині вони, мов журавлі, заходилися приміряти похмурі строї, аби, одне по одному, відлітати у тепліші, благодатніші краї. Недавно ховали Леся Сердюка, артиста Божою милістю. А у Москві — Андрія Вознесенського, чиє «Я — Гойя!» колись забарвлювало, інтонувало цілий сюжет епохи. На похорон Сердюка зібралися і Юрій та Михайло Іллєнки (й нагадалися одразу Драчеві рядки «Як ховали два Майбороди Малишка, як землі закривалася чорна книжка...»), і Богдан Ступка, і Лариса Кадочникова, й Іван Драч, і Віктор Гресь, і Олександр Муратов... Різні, дуже різні — настільки, що між деким і кішка чорна дорогу перебігла. І просилися-виборсувалися на поверхню слова: не спішіть, не одлітайте за Лесем у ті світи. Втім, дякувати Богу, не поспішають вони. Живі люди із купою нереалізованих іще планів. Решта це так, метафізика. Саме поняття мистецького покоління — метафізика. А тільки щось у ньому є.
Лесь Сердюк, який так боготворив Миколайчука, так ним захоплювався, в останні два роки знайшов свій дім — Театр ім. І. Франка. І так тому радів — що одійшла кінематографічна бездомність, необхідність щодень думати про заробіток. Кіно — робота, особливо нині, не тільки і не стільки творча, скільки індустріальна, фабрично-заводська.
Ти припнутий до конвеєра, який так погано «контачить» із тим самим феноменом свободи. А як не припнутий — ще гірші гризоти.
І тут Миколайчук пригадався. Говорив не зрідка в останні роки, що хоче покинути кіно. От іще пару фільмів зніме, і гаплик: переходить на письменницькі хліби. Творитиме у вільному режимі. Мені якось не дуже вірилося. «Та ви, — казав йому, — і через десять літ так само говоритимете: от іще один-два фільми... Кіно — це каторга, але ж така солодка». Тільки ж то був початок вісімдесятих, коли свобода в кіно була зведена нанівець. Хоча саме тоді Миколайчук і зробив-зліпив-виспівав свого «Вавілона ХХ», що означив — ніби заново, опісля принижень сімдесятих — волю до свободи. Хочеш бути вільним — будь ним. Та й у крові українців закодовано непослух, прагнення до осібності. «Вавілон, брате, Вавілон!» — лунає раз по раз у фільмі.
Справді, як таких різних звести в одну комунію? Так воно й донині, у вже тривожнішій, навіть трагічнішій рефлексії: як об’єднати Україну в Україні? Особливо в ситуації, коли російський імперський націоналізм усе рельєфніше промальовується як ідеологічна указівка з Печерських пагорбів: ось же вона, об’єднуюча платформа, «без бандер», «без украінского нарєчія»... Останнє годиться, звичайно, для «домашнього вжитку», під вареники і шароварні танці. Та вже для кіно — зась. Замість Вавілону — одна «єдіная і нєдєлімая», в якій Україні можуть залишити не тільки шаровари, а й гімн із прапором.
І щоби сказав на все оте Миколайчук? Може, пригадав би, як Борис Павльонок, заступник голови Держкіно СРСР, дізнавшись про назву фільму (все той же «Вавілон ХХ»), наказав не везти навіть картину до Москви? Чи отримане новорічне «привітання»: на листівці було намальовано домовину і дописано, що на режисера й актора чекає смерть — за одне лиш те, що подає СРСР як Вавілонію? А смерть і справді вже чатувала...
Миколайчук помер у 46 років. Уявити його 69-літнім важкувато. Коли бачив його востаннє, десь за півроку до смерті, він сказав, аби я телефонував. На мій запитальний погляд поспішив, із притиском, відповісти: «Телефон той самий, адреса та сама, жінка та сама...». І досі так — телефон Марічки чи не єдиний, який не треба пригадувати.
Все те саме. Тільки навряд чи Іван Васильович нині знімав би кіно. Та й де його знімати? Мабуть, і справді писав би романи. А чи новели — як Григір Тютюнник, його улюблений. І продукував би ідеї — власне те, чого найбільше не вистачає.
А ще — напевно би сміявся. Як у «Пропалій грамоті», у своєму козаку Василеві — над царицею і царатом. Вільний, непокріпачений сміх. Василь Васильович Цвіркунов, що був тоді, на час завершення фільму, у 1972-му, директором Довженкової студії, розповідав, що під час «здачі-прийомки» картини у Держкіно СРСР чиновники спершу посміювались. Допоки Миколайчуковий Василь не в’їхав у царські палати... Отут смішки й скінчилися, фільм в Україні вирішили не показувати. Логіка в тім була: імперське начальство ще інколи можна було покритикувати, особливо «заднім числом». А от сміятись... Та ще й «хохлам» — ні-ка-да!
Можна собі уявити, як обіграв би і як переповідав би Миколайчук історію про відвідини його рідного села Чорториї на Буковині самим президентом України. Було те чотири роки тому, мав бути напівювілей, 65 літ. Місцеве начальство сполошилося: дорога до музею-садиби ніяка, можна сказати. Заходилися спішно трамбувати-асфальтувати. Косо, криво, аби живо... І вже на фінішну пряму заходили, аж тут бемкнув телефон: у Віктора Андрійовича не склалося із часом, не встигав він. Навряд чи така оказія когось здивувала: державний час — він такий, на всіх не настачиш. Отож миттю надійшла й інша команда: техніку зняти з об’єкту, роботу припинити. Сотню-півтори метрів не дотягнули — то й так буде для простих людей. То у президентів поведенція інша, їхні дупи м’якеньке люблять, щоби не трясло і не цобкало в корінець. А ми й без асфальту якось перебудемо.
Кумедія, справжня тобі кумедія! Десять днів тому і я трясся в авто по тих недоасфальтованих метрах. Слухаючи розповідь про недовізит і недобуд. Іронічна Миколайчукова усмішка висіла у сонячному просторі. І в примкнутих устах його старшої сестри Фрозини, яка патронує музей-садибу. Тут, у цій хаті, і виріс Іван. Сім’я була багатодітною, годі уявити, як стільки дітей поміщалося тут. А тепер — нікого, порозліталися по світах. Тільки брат Юрій і лишився жити на батьковому дворищі, у новій хаті. Стару потому й розвалили, що стало для Миколайчука тяжкою новиною. Схопилися, відбудували — точнісінько таку, якою вона була в дитинстві митця. От тільки з дахом не складається — із соломою не виходить ніяк. Треба, щоби димок її обкурював, із смолами, як колись. А де ж того диму взяти нині? Чи он гирьку до старого годинника, біля фото молодого Миколайчука. Чи косарів, яким забажалося б обкосити пагорб? Немає в людей, бідкається Фрозина, охоти працювати...
Через рік — ювілей. А це можливість щось таки зробити для пам’яті актора та режисера. У першу чергу тут, у Чорториї (Чернівецька обл.). Маленька хатина — це добре, одначе на її основі можна створити цілий музейний комплекс. А ще — кіно аби почало зніматися. Родовід якого — від Івана. Отоді він постане знову. Не музейний — живий!
КОМЕНТАРIІ
Богдан СТУПКА, художній керівник Театру ім. І. Франка:
— Я служив у армії, це десь був 1964-1965 рр., у Ансамблі пісні й танцю Прикарпатського військового округу. Ми виступали в Чернівцях, потім разом с товаришем (він родом із Закарпаття) Ференцем подивилися прем’єру фільму «Сон» Денисенка. На мене картина справила величезне враження, особливо Миколайчук, який грав роль молодого Кобзаря. І я став хвалитися, що знаю Івана (хоча в той час бачив лише картини з його участю). І от йдемо центром міста, і бачимо Миколайчука, який стоїть на вулиці, розмовляє з якоюсь дівчиною. Ференц мені й каже: «Он твій знайомий — іди привітайся»! Мені нічого не залишалося, як підійти до популярного актора. Я подякував йому за фільм і повернувся назад, а товариш сміється: «Щось дуже швидко повернувся, і розмовляли ви немов незнайомі»... Так я познайомився з Миколайчуком.
Вдруге ми побачились уже після прем’єри фільму «Анничка» (режисер Б. Ільченко), який показували у Львові. Приїхала знімальна група (Миколайчук, Степанков, Гаврилюк та інші), і ми, з групою акторів Театру ім. М. Заньковецької, прийшли їх поздоровити з цікавою картиною. А потім через деякий час мене викликали на проби до Київської студії ім. Довженка. Режисер Юрій Іллєнко розпочинав зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою», запропонувавши зіграти невеличку роль чорнобрового хлопця (сценарій стрічки написав Іван Миколайчук). Сценарій мені дуже сподобався, особливо образ Ореста Звонаря, але я вже знав, що цю роль планував зіграти сам Миколайчук. Проби проходили у величезному павільйоні, там збудували декорації — пліт, а я на ньому стояв і говорив невеличкий монолог. Досвіду зйомок у кіно не мав, а тому почав форсувати звук, аби мене почули навіть у найвіддаленішому кутку павільйону. І тут з’являється Кость Петрович Степанков (у сусідньому павільйоні він знімався у Леоніда Осики в фільмі «Захар Беркут»), став під прожектор і почав підказувати, щоб не кричав, а говорив спокійно, як вдома на кухні. Юрій Герасимович Іллєнко його вигнав, сказавши, щоб не заважав. Тоді Степанков перейшов на інший бік і знову підказує говорити тихіше. Режисер розсердився і звідти його вигнав, та я прислухався до порад старшого колеги, а коли зйомка закінчилася, Іллєнко сказав, що йому сподобалось... Таким чином потрапив у цей фільм.
Та час іде. Мене на зйомки чомусь не запрошують, і я подумав, що напевно не підійшов. Буду продовжувати грати на сцені, а кіно — не моє. Як раптом дзвонить другий режисер Ілля Мілютенко. Він сказав, що мене затвердили не на епізод, а на головну роль Ореста Звонаря! Я навіть перелякався: чи зможу, чи впораюся? Коли приїхав на зйомки, то дізнався, що Миколайчуку не дозволили грати роль ворога радянської влади — українського повстанця. Рішення приймали в тодішньому ЦК КПРС, аргументуючи, що актор, який недавно зіграв роль Тараса Шевченка в фільмі «Сон», не може грати негативного персонажа. І постановили — нехай цю роль грає актор з колючими чорними очима — Ступка, а червоноармійця Петра Звонаря довелося грати Миколайчуку. Так вийшло, що я забрав виплекану роль у Івана. Знаєте, актори такі ситуації переживають дуже болюче, можна навіть стати ворогами на все життя. Та Миколайчук мужньо переніс погану для себе новину, на мене не сердився, а навпаки — опікував, підказував, допомагав (а роль Ореста стала моїм дебютом у кіно). Саме там ми з Іваном подружилися. Він не пропускав ні одного дня зйомок, аналізував де добре, а де погано у мене виходить. А ще, немов Нострадамус, пророкував, що після цієї картини почнеться моя кінокар’єра, прийде успіх і популярність. Я слухав і не вірив, але Іван виявився гарним пророком, а кіно стало моїм другим коханням після театру...
Миколайчук був відкритим для друзів, багато допомагав не тільки словом, а й конкретним ділом. Пам’ятаю прем’єру картини «Білий птах...» у Москві, як захоплено сприйняли стрічку глядачі, скільки гарних і теплих слів ми почули від російських колег. Як терпляче Іван спілкувався з шанувальниками. Я багато чому навчився у нього не тільки в професійному, а й у житейському плані...
Бог щедро наділив Івана талантом. Він був прекрасним актором (зіграв 34 ролі в кіно), написав дев’ять цікавих сценаріїв, а ще був чудовим режисером (хоча зняв лише дві картини — «Вавілон ХХ» і «Така пізня, така тепла осінь»). У нього було багато фантастичних ідей, ними він з усіма ділився, розказуючи про майбутню картину. Його задумки-сюжети — це вже готовий сценарій. Якщо б Іван Васильович пожив довше, то ще багато цікавого подарував глядачам і як актор, і як режисер, і як сценарист. Від фільму до фільму він ріс як майстер. Це був колоритний, щирий, правдивий чоловік, гостинний господар. Він не пропускав майже ні одної театральної прем’єри. Пам’ятаю, як, знімаючись у Львові, Іван подивився «Украдене щастя» (популярна постановка Сергія Данченка за драмою Івана Франка). Там є момент, коли я виходив на авансцену й говорив монолог Миколи Задорожнього, після вистави Миколайчуку, аналізуючи, казав: «Це вже крупний план — це вже ближче до кіно». До речі, він хотів знімати фільм «Украдене щастя», навіть почав роботу, але щось завадило, мрія залишилася нездійсненою...
Звістка про смерть Івана наздогнала нас із Степанковим у Одесі. Це стало шоком. Знали, що хворіє, але не вірили, що така сильна особистість не переможе недугу. Ми кинули зйомки, терміново поїхали в аеропорт, Костю Петровичу вдалося якось домовитись — нас посадили в перший же літак. Прилетіли в Київ пізно ввечері й встигли попрощатися. Я не міг повірити, що смерть все таки вирвала Миколайчука з життя... Потім Ніна Матвієнко розказувала, як вона з колегою із тріо «Золоті ключі» Валентиною Ковальською, за кілька днів до смерті Івана, прийшла до Миколайчуків додому. Марічка десь вийшла в справах, і їм довелося довго дзвонити, поки Іван піднявся з ліжка. Кажуть: «Ми прийшли тебе провідати», а Іван відповідає: «Нема на що дивитися», дверей він не відчинив. Тоді дівчата почали співати. Вони ревіли з одного боку дверей, а з другого — плакав Миколайчук. Хвороба поступово висмоктувала всі його життєві сили, красень-чоловік дуже схуд, змарнів...
Смерть Івана Васильовича Миколайчука — величезна втрата для українського кінематографа, а я відчув себе осиротілим, бо не стало мого наставника в кіно...
Марія МИКОЛАЙЧУК, співачка, вдова актора:
— Ми познайомилися в Чернівцях, разом працювали в Театрі ім. О. Кобилянської, жили в одному районі: я — з батьками й трьома сестрами, а Іван знімав кімнату. Коли прийшла поступати в студію при театрі, мене запитали: «Ти — сестра Миколайчука?» Я тоді Івана не знала, але багато хто говорив, що ми схожі, як дві краплі води. Вперше побачила Івана, пропрацювавши в театрі місяць. Прийшла на репетицію, а там усі актори обступили високого стрункого парубка. Глянула на нього — і як струмом мене пронизало, ніби стріли пролетіли між нами...
Після фільму «Тіні забутих предків» він став називати мене Марічкою. Зйомки цієї картини фактично стали нашим медовим місяцем. У стрічці є сцена, де його герой іде на полонину й кличе свою кохану (цю роль грала Лариса Кадочникова): «Марічко-о-о-о-о...» Я стояла внизу, а режисер Сергій Параджанов говорив: «Кричи своїй Марічці!», а Івану це подобалося, — розповіла в інтерв’ю журналістці Олені Чередниченко вдова Миколайчука. — З молодості Івана мучив сильний біль, а в 30-ть років лікарі поставили діагноз — виразка шлунку. Бувало, приїдемо із зйомок додому, на дієту Іван сяде, і біль затихає. Під час роботи над «Вавилоном ХХ» він почав часто скаржитися на шлунок. Інколи не міг приїхати на зйомки. Після цієї картини йому стало зовсім погано.
У останній рік життя він сильно хворів. Коли лежав удома, я перенесла його канапку з кабінету в кімнату, де стояв телевізор, аби трохи відволікти від болю. Сам перейти Іван не міг, узяла чоловіка на руки, а він говорить: «Бачиш, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти мене носиш». Дійшли до люстерка, Іван подивився в нього й сказав: «О-о-о, Iване Васильовичу, поганi справи...»
Мені здається, він відчував наближення смерті. Одного дня, вранці, покликав мене дзвіночком, який завжди поряд із ним лежав. Підбігаю: «Що таке?» Він прошепотів: «Нам сьогодні 25». Голосу в Івана тоді вже не було, щитовидну залозу було «зачеплено». Попрохав: «Нахилися». Я нахилилася... він мене поцілував. Я не змогла стримати сліз. Двадцять п’ять років спільного життя... А через чотири дні Іван помер. Як колись йому пророкували. Одна ворожка сказала, що він проживе 25 років. Лише не уточнила, що це відлік родинного життя. А Іван думав, йому відпущено лише 25. Пам’ятаю, коли чоловікові мало 25 виповнитися, я йому вперше в житті збрехала, що його мама прислала листа й кличе додому. Мама для нього була святою! Звичайно, ми поїхали. Того разу, слава Богу, все обійшлося. Але в свідомості Івана все одно відбилася цифра 25. У ніч річниці нашого весілля в Івана стався напад. Останнім часом сам не міг навіть повернутися, а тут раптом схопився і сів на ліжку! Ліва рука почала труситися. Не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Я його заспокоїла, сіла біля нього, поклала руку на голову, попрохала поспати. Останніми його словами були: «Тепер я знаю, як знімати кіно!» Вранці відвезла його до лікарні. Іван сподівався, що полежить трохи під крапельницею і піде додому — не любив лікарень. А до ночі Івану стало гірше. Без свідомості він прожив ще три дні...
Іван Миколайчук похований у Києві на Байковому цвинтарі.
Лариса КАДОЧНИКОВА, актриса кіно та Театру ім. Лесі Українки:
— Озираючись у той час, із сумом розумію, що пішла ціла плеяда чудових акторів: Миколайчук, Брондуков, Степанков, Гринько. Вони є гордістю України. Мені здається, якби вони були сьогодні живі, то наш кінематограф не опинився б у такому плачевному стані, в якому перебуває нині...
З Іваном Миколайчуком ми познайомилися на пробах фільму «Тіні забутих предків» (він грав роль Івана, а я — Марічки). На мене Іван справив приголомшуюче враження, спочатку за зовнішніми даними: очима, пластикою, манерою говорити, тембром голосу. Це був справжній позитивний герой, який притягував до себе людей. У нім уже тоді відчувалися задатки зірки й кумира. Я б назвала його «українським Жераром Філіппом». Ще на зйомках стало зрозуміло, що роль Івана ніхто інший із акторів краще, ніж Миколайчук, не зіграє. Він був настільки органічним, переконливим і дуже природнім. Можливо, йому допомагало те, що зйомки проходили в його рідних місцях — Західній Україні. Знаєте, коли говорять, що «в людині все повинно бути прекрасним», то я собі уявляю саме Миколайчука. Хоча був він зовсім непростою людиною, не терпів панібратства. Можливо друзям (актори Брондуков, Степанков, Гаврилюк, кінорежисер Осика) він розкривав свою душу, але з іншими тримав певну дистанцію. У нас були з Іваном дуже добрі стосунки, але ми були не друзями, а товаришами та колегами. Коли фільм «Тіні...» вийшов на екрани, то настав період пізнавання, слави й успіху. Ми багато з Миколайчуком поїздили світом, представляючи стрічку (режисера Сергія Параджанова й оператора Юрія Іллєнка тодішні радянські урядовці за кордон не випускали). Пригадую, як полетіли до Аргентини на Міжнародний кінофестиваль до Мар-дель-Плато 1965 року. Як захоплено критики й глядачі прийняли картину! Ми з Іваном стали героями фестивалю, але «зоряної ейфорії» у нього не було. Ніякого спеціального вбрання (Миколайчук ходив у звичайному костюмі й светрі), але кожна його поява не була позбавлена уваги ЗМІ, а публіка його обожнювала. До речі, «Тіні...» завоювали масу радянських і закордонних нагород, цей фільм увійшов до двадцятки кращих картин світу. Успіх не запаморочив голову Іванові. Це була дуже глибока людина, з філософським складом розуму. Він виріс у простій, багатодітній, селянській родині, але мені здавалося, що в нім є графська (панська) порода — це був справжній самородок (інтелігентна, розумна й глибока людина). Миколайчука любили глядачі й режисери, знімаючи в різних картинах. Іван швидко переріс момент залишатися лише актором — в ньому прокинувся дар письменника-сценариста й режисера. Мені здається, якби сьогодні не видихнувся український кінематограф, то живий Миколайчук не дав би загинути нашому кіно. Він був різнобічно обдарованою людиною, патріотом своєї землі, ніжно любив матір, дружину Марічку (хоча були й непрості моменти в їхньому родинному житті)... Іван був дуже справжнім! Дуже шкода, що він так рано пішов із життя. Як актор і режисер він міг би показати, що таке ренесанс українського кіно. Миколайчук був майстром, творцем, із його відходом українське мистецтво сильно збідніло.
