Працівники Каліфорнійського університету вважають, що вирахували спосіб, за допомогою якого людський мозок відраховує час. На їхню думку, механізм закладено в аналізі слідів, якi залишають у мозку різні події, пише gazeta.ru. Як пояснив керівник дослідження професор нейробіології та психіатрії Дін Буономано: «Безліч складних моделей поведінки людини — від розуміння мови до здібностей музикувати — виникають зі здатності мозку точно орієнтуватися в часі. Але досі ніхто не знає, як клітинам головного мозку це вдається».
Будь-який звук або спалах світла викликає каскад реакцій між клітинами мозку. Це роздратування передається далі, залишаючи свій слід. І за ним (слідом) і кодується час, вважає професор.
Для перевірки теорії вчені змоделювати мережу нейронів, зв’язок між якими регулярно мінявся в залежності від різної стимуляції. І довели, що мережа в результаті могла сама відображати час. Модель продемонструвала, що певна подія кодується в контексті подій, що їй передують. Іншими словами, якщо спостерігати відповідь нейронів на, наприклад, спалах світла, то мережа продемонструє не лише саму відповідь, але й час, за який нейрони реагували на попередні події.
Вчені перевірили модель на людях, попросивши добровольців оцінити час між двома звуковими сигналами, даними їм за різних умов. У результаті з’ясувалося, що волонтери точніше вказували час між звуками в тому випадку, якщо вони йшли один за одним, а не переривалися іншими сигналами. Робота каліфорнійських фахівців вийшла в часописі Neuron.
Розуміння того, як наш мозок контролює час, являє не лише фундаментальний інтерес. Воно може допомогти в терапії таких хвороб, як дислексія, а також інших порушень сприймання мови. Проте минулого року з дислексією стало дещо ясніше.
Вчені з Боннської національної мережі вивчення генома при Боннському університеті повідомили про локалізацію гена дислексії — захворювання, при якому людина відчуває ускладнення в читанні. Ген отримав назву DCDC2. Автори роботи свідчать, що наявність цього гена підвищує ймовірність ураження людини дислексією в п’ять разів.
На думку Шумахера і його колег, тепер вдасться краще розібратися в клітинній біології дислексії і зрозуміти, які процеси призводять до подібних розладів. Дивно, на думку Шумахера, що лише тепер вдалося відкрити хоча б один ген, пов’язаний з розладами мови і письма.
