Це кіно дивовижно нагадувало радянський кінематограф двадцятирічної
давності. У пошуках гарних історій турецькі режисери прямують у села, в
старі квартали, до простих, за їхнім уявленням, людей. Дія неспішна, герої
балакучі, музики багато, і вона солодкава. Найуспішнішим на міжнародних
фестивалях був фільм, що відкривав програму — «Турецькі бані». Тут погляд
на колишню осяйну Порту трохи відсторонений. Картину зроблено у співпраці
з італійцями, вона розповідає про подружжя італійців, яке загубилося в
чаруючих лабіринтах старого Стамбула, серед крутих вуличок та древніх «хаммам»
— турецьких бань. Інші ж картини неначе зроблено різними режисерами за
одним рецептом. Одні й ті ж небагаті, але горді персонажі; діти, що розповідають
довгі історії; любовні мелодраматичні переживання. Кінематографічна турбота
про «маленьку людину», здається, має силу всемогутнього штампу, вельми
далекого від потреб тих же маленьких людей у залі. Однак, хто знає, цілком
імовірно, що в самій Туреччині ці нескінченні сімейні саги сприймаються
зовсім по-іншому.
Нам же залишається порадiти за турецьких режисерів, — як-не-як
знімають вони багато, гроші на це є. Однак заздрити їм усе ж не варто.
З великої кількості можливостей ліміт ідей та свіжих рішень у них іще менший,
як тут, в Україні, яка виростила, хоч би що казали, Довженка і Параджанова.
Має ж і в нас бути власна гордість…
