Відкриття першого в Україні «пивного» музею львів’яни приурочили до 290 їрічниці з дня заснування найдавнішої броварні України — «Львівської пивоварні» — й зробили це святом для цілого міста.
Звичайно, музеями львів’ян не здивуєш, але цей стане особливим — на території діючого підприємства, де сучасність та історія переплітатимуться так тісно, що часом не розгледиш, — що ж реальніше? Навіть під час святкування львів’яни та численні гості побачили дійство, яке «проходило» у 1715 році, коли бургомістр урочисто видавав дозвіл на створення цеху пивоварів, що й стало датою народження першої пивоварні в Україні.
Міщани танцювали і співали у костюмах того часу, і кожному, хто був у іншому, сучасному вбранні, хотілося приєднатися до цього запального, веселого гурту, та раптом… відключилися мікрофони. Однак актори не розгубилися і продовжили пісню такими ж чистими і потужними голосами, як і мало бути. І тоді з натовпу голосно вигукнули: «У Львові все правдиве — і життя, і співи, і пиво!» Що ж, кожен бажаючий міг у останньому достеменно і неодноразово переконатися!
А музей, він ще скаже своє слово, коли не лише перший, а всі три поверхи запрацюють. Хоча й зараз можна годинами роздивлятися експонати, до зібрання яких долучилися не лише працівники пивоварні, а й численні жителі міста. Вони цілий рік несли до музею дорогі серцю речі, адже у Львові на броварні обов’язково хтось з родини та діставав платню. І це завжди вважалося поважною і важливою діяльністю. Недарма у Львові, як забава, так співають: «Хто львівське пиво п’є, то сто років живе!» А у ХV сторіччі пиво у Львові вмів варити практично кожен житель, щоправда, продавати пиво мав монопольне право лише цех броварів. Продавав же кожен своє пиво суворо по черзі.
Сьогодні можна оглянути чимало експонатів, до збору яких долучилося понад 400 людей, і, треба сказати, поміж них немає речей «притягнутих за вухо» — воскові фігури трьох монахів «чаклують» біля варильної печі, бродильного чана, бочок для дозрівання пива. Один із монахів вивчає стародавні рецепти. Як признається Ростислав Лозов’юк, який працює в музеї і скоріше за все буде його очолювати, за часів давніх пивоваріння дорівнювалося до роботи алхіміка. «Алхімічний знак пивоваріння дуже нагадує шестикутну зірку Давида, утворену поєднанням двох трикутників. Знак символізує чотири пивні засади: вогонь, воду, землю і повітря. Вода — один з матеріалів пива. Вогонь — те, на чому його варять, земля родить хміль та ячмінь, а повітря колись ідентифікували з вуглекислим газом, що виділяється під час бродіння. Звичайно, це західноєвропейська традиція, однак ті, хто обирав символи, мали рацію».
Можна оглянути стародавні й коштовні кухлі пива, бочки, пляшки, колосальну колекцію етикеток (понад 570 штук) і навіть частину водопроводу, якою доставлялася вода до чанів. Цей водопровід, до речі, виконаний з дерева і 35 років працював безвідмовно, без ремонтів. Пристрій для розливу пива початку ХХ століття фірми В. Айзнера, Книга рецептур того ж часу, за якою можна прослідкувати, як варилося пиво і що змінювалося. І, звичайно, статут львівського акціонерного товариства броварів 1897-го року з усіма підписами львівських броварів. Тобто все автентичне, правдиве і реальне. Як реальністю стане клуб любителів пива, який вже організовується, музейна веб-сторінка і, звичайно ж, дегустаційний зал, який, імовірно, мало з людей захоче оминути, якщо вже потрапив до цього унікального для України закладу.
Щиро кажучи, організатори музею перед тим як розпочати його облаштовувати, побували у різноманітних європейських музеях і переконалися, що робити його таки треба, адже за кордоном ці заклади мають величезну популярність у туристів. Щоправда, практично ніхто з музеїв на себе не заробляє, більшість існують для суспільного задоволення та піднесення статусу пивних підприємств. Та все одно — у Німеччині працює понад 80 пивних музеїв, у Австрії — 10, у Бельгії та Чехії — по 15. Тепер, слава Богу, і в Україні один з’явився, і Львів, хочеться вірити, ним буде пишатися. А кожен, хто приніс хоч один експонат, все життя з родиною зможе безкоштовно його відвідувати. Признаюся, що в моїй родині зберігається труба, на якій 50 років грав мій свекор, беручи участь у виступах заводського оркестру, (стільки років він там працював), і металеві таблички-етикетки польською мовою, які, щиро кажучи, теж треба віднести до музею, щоб мої діти мали право сюди гордо заходити.
