...Фестивальний автобус, що доставляв глядачів XIII Бієнале танцю до однієї з зал на околиці Ліона, повертався назад. Поряд зі мною сидів молодий чоловік доволі суворого вигляду й безупинно обмінювався враженнями по телефону. «За сценографією це було геніально», — раз по раз повідомляв він кожному. Справді, відвідавши сім вистав цього найзначнішого в Європі фестивалю, я пересвідчився, що у французів ставлення до танцю цілковито виняткове. Яка-небудь вистава зі складною сучасною хореографічною лексикою, що йде більше години без перерви, змушує їх сидіти непорушно, не дихаючи. Французи — великі естети з невгамовним голодом нових художніх вражень.
Фестиваль тривав із 6 по 30 вересня в Ліоні. Різноманітні статистичні показники цього року значно перекривали торішні. Цьогоріч було продано 70370 квитків, понад 84 тисячі глядачів відвідали вистави. Пройшло 165 вистав, у яких брали участь понад 600 артистів із 40 країн. Касові збори перевищили 1,25 млн. євро (при середній ціні квитка 17,9 євро). Дивлячись на цю арифметику, дивуєшся, — це ж як треба любити мистецтво, щоб передусім пропагандувати сучасну хореографію й кидати на проведення подібного фестивалю стільки коштів, створювати стільки робочих місць для величезної «команди» фестивалю, приймати стількох гостей. Серед запрошених учасників був і «Київ модерн-балет» під керівництвом Раду Поклітару, що виступив у Біаррітці в рамках фестивалю «Час любити».
Однією з «бомб» ліонського фестивалю стала французька прем’єра вистави «Про любов та інше», представлена трупою Рафаелли Караско з Севільї. Вона стала спробою поєднання фламенко й танцю в стилі модерн. Незвичним був і музичний супровід: мало хто з нас може уявити, що фламенко можна виконувати не лише під гітару й автентичний спів у стилі канте хондо (хоч було й це), але й під віолончель, саксофон, рояль і флейту. Вистава тривала три вечори поспіль з переповненою залою ліонського театру Круа Рус. Танець фламенко виявився настільки самобутнім і самодостатнім, що хаотичного «змішання» стилів фактично не відбулося. Натомість Рафаеллі вдалося створити виставу, в якій чергувалося чисте фламенко («фламенко пуро») з епізодами цікавих хореографічних рішень, які тяжіли до сучасної хореографії. Неповторний дух Андалусії, тисячовольтна енергія давнього циганського фольклору зробили свою справу. Вплив цієї вистави найточніше належало б назвати гіпнотичним. У паузах у залі не було чути жодного шурхоту, жодного дихання, а потім публіка аплодувала артистам стоячи.
Своє нове дітище «Турба» представив видатний французький хореограф Магі Марен. Його шоу стало спробою переосмислити хореографію як вид мистецтва. Доволі тривала вистава супроводжувалася читанням великих шматків із трактату Лукреція «Про природу речей». Тексти звучали латиною та ще п’ятьма європейськими мовами. Музичний супровід був цілковито надзвичайним за винахідливістю. Крім оригінальної музики, написаної Дені Маріоттом, звучав Шуберт. Але як! Його пісню «Ніч і мрії» було введено в музичну тканину вистави тричі. В усіх випадках — із доданим «хрипом», як на старій платівці. Спочатку звучало жіноче виконання, потім — чоловіче, а потім — знову чоловіче, але «прокручене» навпаки. Потім прийшла черга знаменитої «Серенади», яку учасники вистави просто на сцені кілька разів зіграли на кларнетах у супроводі гітари. Дивно те, що під час п’єси (а саме так визначено жанр вистави) учасники показують себе як актори, читці, поліглоти, і, врешті-решт, музиканти. Сценографія настільки винахідлива, що взагалі не піддається словесному опису. На сцені було 30 чорних кушеток, що поступово змінювали своє розташування, справжній водоспад, проектор, море кольорів. Адже недаремно реквізит фестивалю доставлявся тридцятьма вантажівками й контейнерами. Одні костюми змінювали інші, артисти просто на сцені гримували одне одного. Зрештою, все, що відбувається в «Турбо», вже остаточно вийшло з будь-яких вузьких жанрових рамок. Напевно, у публіки ця робота викликала різні враження. Не могло бути лише одного — байдужості. Все скінчилося на щемливій ностальгічній ноті, таким чином, піднесений пафос античності вдало був переадресований у найпотаємніші куточки душі. Всі ці дива, крім публіки, споглядали 265 журналістів і 70 фотографів із різних країн...
Деякі вистави проходили під відкритим небом. На настилі перед торговим центром на Кур Лафаєт, просто на широкому тротуарі пожвавленої вулиці вдягнутий у чорне Поль-Андре Фортьє з Квебека показав своє «Соло 30х30». «Я народився птахом», — з посмішкою зізнався він після вистави. Його соло тривало півгодини, частина глядачів були випадковими. Музичний супровід — відсутній. Єдиним передбаченим звуком був свист невидимого батога, який танцівник сам імітував у певні миті. Але потім кожен мав можливість підійти до виконавця і поставити будь-яке питання. «Бонжур», — першим радісно вітав він кожного, хто наближався до нього після виступу. Далі його шлях лежав до одного з невеликих бельгійських містечок, а потім — додому, до Канади, де йому належить починати новий сезон...
Ще однією з пленерних була вистава «Театру руху» для восьми танцюристів і чотирьох музикантів, поставлена Анні Легро. Вона називалася «З пісків до бруківок: шлях у майбутнє», під час фестивалю його станцювали сім разів на трьох різних майданчиках. Мені пощастило побачити його ясного сонячного дня на верхньому майданчику сходів Гранд Коте, на площі дю Бельведер. Унизу тягнувся затишний «спадаючий» парк. Інтернаціональна трупа молодих танцівників показала динамічну виставу під етнічну музику. Були обіграні й навколишні об’єкти — дерево на майданчику та парапет. Не втомлювався я дивуватися і музикантам — кожен із них ще і співав, і все це — наживо! Впіймав себе на думці, що вперше побачив жінку, яка одночасно співає й акомпанує собі на віолончелі, та ще й у супроводі колег. Вона ж — композитор, і звуть її Домінік Брюньє.
І все це мовчки споглядав давній, але вічно молодий і прекрасний Ліон. Хай там як, місто було засноване 2051 рік тому. Його можна було б назвати містом двох річок. Адже тут течуть Рона й Саона. В місті близько трьох десятків мостів, набережні часом мають пітерський колорит, а за чисельністю архітектурних пам’яток розкішного ампіру Ліон займає одне з перших місць у Франції. Впродовж вересня місто жило фестивалем. Усю можливу інформацію про кожну виставу можна було отримати безперешкодно. Багато глядачів спеціально приїжджали з інших міст. Відчувалося, що ліонське Бієнале — це дуже вагомо або, як висловилися б ми, модно та престижно. Шкода, що в нас поки що мистецтво мало співвідноситься з категоріями моди та престижу.
Фурор зробила і прем’єра відомого хореографа албанського походження Анжеля Прельжокажа «Білосніжка». Квитки на неї були, мабуть, найдорожчими на фестивалі. Анжель живе на півдні Франції в Екс-ан-Провансі, називає себе громадянином світу. Коли в інтерв’ю його спитали, чи може танець змінити світ, він сказав: «Чи бачили ви коли-небудь витвір мистецтва, який змінив перебіг історії? Танець може змінити мою сім’ю, моїх друзів, моїх сусідів... Він змінює всіх, хто на нього дивиться і його любить. Цього мало, бо танець поки що лишається недоступним для багатьох людей». Ця позиція дуже характерна для ставлення французів до танцю. Попри неймовірно високий рівень розвитку хореографічної культури та великий попит у публіки, перспективи майбутнього хореографії залишаються для них неозоро широкими. Гаслом фестивалю став вислів «Повернення вперед». Таку саму назву має вистава Мішеля Егаяна на музику Баха, спеціально відновлена з нагоди Бієнале.
Одного з останніх днів фестивалю в амфітеатрі Сіті Інтернасьйональ для всіх було влаштовано Бал-маскарад сальси, для якого сплели 2,5 кілометра квіткових гірлянд. Три дні потому в цій самій залі прозвучав і заключний акорд усього танцювального форуму. Ним став сольний концерт відомої португальської співачки Маріци, яка співає у стилі фаду. Маріца — моя давня мрія, адже в Португалії вона вважається творчою спадкоємицею легендарної Амалії Родрігес.
Події фестивалю висвітлювали 15 телекомпаній. Наступного разу він пройде у вересні 2010 року. Але це в них. А в нас прийшов час усерйоз замислитися про те, що дозволить нам наблизитися до Європи хоч би за інтенсивністю культурного життя. Бо нашу європейськість визначатимуть не лише підписані вгорі документи, а й зміни у способі мислення та ставленні до мистецтва.
