За цей проект Яна Униченко взялася ще рік тому. Він став для неї чи не найскладнішим і не найболючішим. Усе-таки потрібно було малювати війну. І робити це так, щоб проймало кожного. Художниця не хотіла нічого кривавого і моторошного, лише зворушливе — зруйнований міст і стиснутий в руці оберіг; дорога на Луганщину і сльоза, яка ще не скотилася з повіки; поле соняшників, які ніхто не збирає, бо там — міни... Композиція виходила масштабна. Щоб працювати, для художниці зробили риштування. Однак Яна Униченко не завершила панно повністю — залишила недомальованою невелику частину. Для неї вона була особлива.
Яна — родом із невеликого селища на Луганщині, що розташоване біля кордону з Росією. Вона переїхала в Здолбунів (неподалік Рівного) три роки тому. За цей час художниця, яка належить до людей із обмеженими фізичними можливостями, втілила декілька арт-проектів. Якось директор Здолбунівського краєзнавчого музею Олег Тищенко запропонував їй розмалювати стіни в залі, присвяченому АТО. Він хотів, щоб атмосферу теперішнього Донбасу відтворила людина, яка там народилася і виросла, щоб був відчутний її погляд на трагедію. Яну це збентежило. Спочатку думала навіть відмовитися, а потім почала дивитися фотографії із зони АТО, слухати музику і уявляти сюжети. Зараз художниця завершує останній із них.
«Для мене цей недомальований фрагмент був особливий. Там зображено, як жінка обнімає чоловіка. Для бійця це — наче оберіг. Те, що відбувається, можна сприймати по-різному: вона його проводжає або ж, навпаки, він повертається. Для мене це все-таки зустріч, — пояснює художниця. — Там далі — зруйнований будинок, залишена іграшка як символ розрухи. І на цьому тлі — двоє та обійми. Взагалі це доволі велике панно. Перед тим, як створити композицію, я переглянула багато фотографій, а ще спостерігала за своїми внутрішніми образами, які виникали, коли думала про війну. Потім я все це скомпонувала».
Починати цю роботу було доволі важко. Зараз Яна зізнається — стало значно легше. Але все одно атмосфера музею не відпускає. Там портрети молодих чоловіків, які вже не повернуться з війни додому, речі загиблих бійців, які сюди передали їхні батьки.
«Це також і тема Луганщини, де живуть мої батьки і рідні. Це — домівка, яку я залишила. Але Здолбунів за цей час став для мене другим домом. Я його дуже люблю. На Луганщину їздила кілька місяців тому. Там така ж атмосфера, як і була. На території тривають бойові дії, а в людей інше світобачення Там тобі кажуть, що України немає, що її не існує. І наче спілкуєшся з людьми спокійно, не конфліктуєш, але коли таке чуєш, стає дуже прикро. Відчуваєш пригнічення... — розповідає Яна Униченко. — На день народження Здолбунів зробив мені подарунок — тур містами України. Це була мандрівка храмами, замками, печерами та іншими дивовижними місцями. Я про таке мріяла. Коли за цим спостерігаєш, то розумієш, наскільки Україна гарна. Якби люди, які кричали: «Росія!», побачили хоч частинку того, що відкрилося мені, гадаю, вони змінили б свою думку».
