Англійські поттерописання Джоан Роулінг вже давно стали таким собі маскультом всього світу. Попри це, започаткування української серії фантастичних повістей «Гра» київською видавничою фірмою «Казка» (власне вже одноіменною ж назвою творіння молодого письменника та журналіста Марини Муляр) можна вважати хіба збігом.
Не один раз стикаюся із запитаннями стосовно схожості життів моїх героїв із героями феноменальної англійки, — ділиться авторка. — Однак всім відповідаю одне, що хоч Гаррі існував уже давно, спричиняючи масову хворобу (ба навіть пошесть. — Авт. ), будучи людиною дещо запізнілою, я його прочитала тільки нещодавно, майже по закінченні своєї повісті.
Хто б там що не казав, насправді ці два світи є кардинально різними. І коли з першим ми давно знайомі, на другий світло тільки починає проступати — Маринина книга саме вийшла з друку. Про що ж власне ця історія?
Отож дії відбуваються на астероїді з герметично скляною оболонкою, таким собі небом, яке протирають на підвісній люльці, а розмови по телефону тут іще реальність, власне як і нудні серіали про політиків та недільні ігри батьків у бадмінтон... Саме сюди, після останньої війни на Землі, були змушені переселитися люди, аби вижити. Від уже звичного і невід’ємного для нашого розуму існування повітря, вітру чи навіть птахів тут залишається хіба згадка. Однак люди вже звиклися, а в дітей дитинство справді щасливе. Принаймні настільки, наскільки може бути у всій штучності — надкомп’ютеризації. Троє друзів: Палагна (скорочено і більш по-сучасному просто Аг. — Авт. ), Фана й Темний ходять до школи. Нічого незвичайного — закономірні як для дітей їхнього віку турботи. Проте одного разу Фана без дозволу взяла у свого дядька, комп’ютерного генія, диск із новою грою з того часу все й почалося...
— Дуже хотілося, аби у моїй повісті все було непередбачуваним, — ділиться авторка, — новим, не подібним ні на що раніше написане.
І, здається, це їй вдалося. (Принаймні у менталітетному розумінні. — Авт.) Бо тим часом такі чемні дітки, а таки викрадають у Фаниного дядька щойностворену комп’ютерну гру й за збігом обставин відкривають Синій Коридор — двері між реальністю та вочевидь «моніторною» казкою. Перед ними вже інший світ, інші правила гри, чи то пак існування. Тепер друзям важко відрізнити, де реальність, а де проста вигадка, фантазія. Наразі саме перед цими дітьми постає нелегке завдання — рятувати астероїд, рідне Королівство Камінної Волі, — що є світом великих магів, мудрих драконів і хоробрих людей. Чим усе закінчиться, покаже час. Тим паче, що перша Маринина «Гра» для середнього та старшого шкільного віку — це тільки початок запланованого багатотомника. Незабаром буде готова і друга книжка. І, привідкриваючи завісу, скажу, що головні герої, звісно ж, залишаться ті самі. Хіба трохи подорослішають: зі зміною світогляду вони не зможуть займатися іграми, а хотітимуть бути учасниками реальних подій і, звісно ж, посилено впливати на них.
Хай там як, а мінливість завжди та сама. Часом це навіть і не дивує. Відтак, оперуючи тим, що Марина Муляр — радіожурналіст, вирішила поцікавитись, чи не планує, бува, зробити радіоверсію свого твору.
— Радіожурнал «Гри»? Ні. (Сміється. — Авт.) На державних радіо з молодими професійними акторами складнувато, а вже старі голоси — не те. Тим паче, працювати за копійки мало-хто згодиться. Пригадую, коли молодіжні серіали на телебаченні та радіо тільки входили в моду, я погоджувалася писати сценарії навіть на безцінь. Мені було цікаво, та й просто тішило — прозвучало! Але зараз інші часи настали. Тим паче, що радіо — це не те, а книжка завжди буде книжкою.
