Їх мають оцінити місцеві професіонали. Двоє-троє. Без усної оцінки вони як графіті «не вважаються».
— Як же без печатки й кутового штампа! — закричить, заб’ється в якійсь із канцелярій все ще радянський, аж до кісток, чиновник.
— А ось так, — гордо хмикне графітчик- профі й сягнисто попростує собі на грандіозну барахолку на вулиці Краснодонців в Ужгороді купувати десятигривневі балончики з фарбою. Новачки до них прикуповують і крейду. Для ескізів. Професіонали нею не послуговуються — прямо з балончика пшикають на вертикальну поверхню, де поступово визріває ЩОСЬ на рівні нового відкриття, що має змінити коли не світ, то провінційне ужгородське життя на порозі Європи. Ліпше, коли в балоні дірочка маленька. Якщо ж струмінь фарби затовстий — то й заплановані зображення більшими виходять, важко малювати і фон.
Не всі аматори знають, що в наших в’ялих ЖРЕРах можна брати дозволи на зображення, аби хоч трохи прикрасити якусь жахливу споруду. Тому працюють ночами. На свій страх і ризик. Кажуть, за це може й міліція затримати. Але ніхто не чув, щоби затримала. Хоча про її недремність ходять легенди. Люблять, отже, міліціонери графіті. Молодці!
У малюванні зароджується колективізм. Бо графітчик іде творити диво для рідного міста не один, а з колективом, який називається, як у часи Нестора Махна, бандою. Та смислове наповнення давнього слова — інше. Світліше! Беріть і мене в таку банду, хлопці. Я ніколи в цьому хитромудрому місті не псував компанії. Зауважу, що здебільшого малюють репери, гіпгопери, а панки і гард-корери — не дуже. У них свої дивацтва. Вважається, що панкові не обов’язково малювати графіті. Він просто заглиблений в інші сфери — слухає музику, вчиться цілеспрямовано розуміти її зміст.
— Треба знати, — каже панк Віталій Сердюк, — що тобі хочуть сказати, й самому складати розумні речі, щоби в них розбиралися інші, тренували розум. Треба вміти також грати — могутньо! — на якомусь інструменті. І змістовні тексти, а не — «Згоріла моя хата».
Це він згадав пісню жебрачки під гастрономом «Прогрес». Професійно грають панки і гард-корери. Їхні кумири — класні групи «WHITE ZOMBIE», «KOЯN», «SCEEN HATE», «TEK», «SLYP CNOT «Iova», «SISTEM OF A DOWN».
Між бандами, течіями якогось розподілу сфер упливу територій немає. Але якщо хтось явно зневажає їхню групу — вони змушені відстоювати свої права.
Тямущі панки з банди старого міста. У них ліпші графіті, ніж у банди нового району, що більше розрізнена, менш культурна, — переважають у ній репери, гіпгопери, котрі відстають за «просуненістю» від панків. Так, утім, вважають ті, хто їм заздрить. Насправді вони теж — дуже славні хлопчаки.
Тенденція в нових течіях до культури, розвитку є. Ось у реперів — своя музика, додається потреба в образотворчості (графіті). Малюєш, удосконалюєшся, стаєш музикантом. Пишеш свою музику. Зупинки нема. Це добре! Гірше, що в ці цінності для багатьох узагалі не вписується школа. Панки, навпаки, і тут вважають за ліпше бути провідними. Вони все сприймають серйозно.
— А як стати панком? — запитую в Петька О.
— Треба на ділі — що не день! — процвітати. Став репером — складай нові пісні, малюй. Слухай і вникай у все більшу кількість груп. Робота тебе зробить панком. Так і я через реп, гард-кор вийшов нарешті на «панкуху» і живу тепер у ній. Хочеться вчитися новому й новому. Пізнавати. І нема вже зупинки мені в цьому світі, який лиш розширяється перед очима.
Як і скрізь, розвиваються ті, хто глибоко опановує предмет.
Як і в кожному явищі, є, звичайно, і поверхові люди. Ніхто їх не відганяє. Шанс на розвиток мають усі. Ці захоплення прийшли «звідти» через зруйновану «залізну завісу». Вони — глибоко індивідуальні. Друг для них є друг. По-людськи. Якщо він навіть не репер чи панк, як ти.
