Режисер Сергій Лисенко й оператор Борис Рахлін кілька місяців сумлінно готувалися до роботи. Зуміли заразити своєю ідеєю навіть заступника міністра оборони О.Стаценка. Він виявився шанувальником таланту Наталі Могилевської й дозволив групі знімати на одній із баз ППО Київської області. На об’єкті стратегічного значення всю знімальну групу проінструктували. Тільки після цього дозволили не лише біля радарів і всілякої військової диво-техніки покрутитися, а й посидіти Наташі у кріслі пілота МІГ-29. Порулювати й, тим паче, політати Могилевській не вдалося. Скільки вона очицями бісиків не пускала, начальство було невблаганним. «Не можна» — лунала стандартна відповідь від лейтенантів до генералів.
Наслідки зйомок військовим довелося ліквідувати кілька днів. Річ у тому, що, за сюжетом, літаки фарбували в білий колір, а потім відновлювали попереднє забарвлення.
Сама пісня жаліслива. На тлі бойової техніки — сумна й невесела Наталя Могилевська оплакує загибле кохання. Пілот не повернувся з завдання. Потім ідуть ретро-картинки «как молоды мы были»: хлопчик і дівчинка запускають повітряного змія і «доля-лиходійка»: самотня бабуся у кріслі-гойдалці в’яже на спицях. Не хепі енд, а сувора правда життя. Зате красиво, наче в кіно.
№227 26.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
