Людина завжди мріяла про навколосвітні подорожі: цікаві, сповнені пригод та яскравих вражень. Для багатьох з нас ці мрії залишаються нездійсненними. Але тільки не для Януша Рівера. У свої 68 років цей італієць польського походження активно подорожує світом на велосипеді.
Надзвичайна подорож мешканця Риму пана Рівера розпочалася 1 січня 2000 року, коли він визначив свою долю на найближчі вісім років — об’їхати навколо світу (100 тисяч кілометрів через 100 країн) на велосипеді та завершити мандрівку на Олімпійських іграх у Пекіні в 2008 році. І ось вже чотири роки цей чоловік крутить педалі. Позаду — Мексика, Центральна Америка, Куба (аби проїхати Островом Свободи, мандрівник з неабиякими труднощами отримав дозвіл самого Команданте Фіделя Кастро), вся Європа (Рівер проїхався навіть найпівнічнішою територією континенту — островом Шпіцберген). Наприкінці травня Януш Рівер в’їхав на територію України. Свідками його подорожі вже стали Волинь, Рівненська, Хмельницька та Житомирська області. Щодня мандрівник долає 50—60 кілометрів, але не гамірними автотрасами, а ґрунтовими сільськими дорогами. Принципово уникає великих міст: в’їжджає лише до тих, населення яких менше ніж 30 тисяч мешканців. Подібний аскетизм сповідує й у самому способі мандрівки: за чотири роки Рівер жодного разу не спав у ліжку — лише в спальному мішку, та й то — обирає для сну найекзотичніші місця: у Луцьку це була головна вежа замку, на Хмельниччині — цвинтар вояків Першої світової війни.
Він непогано знає російську мову (наполовину поляк, наполовину італієць, він має й російські корені по лінії бабусі) та знаходиться у чудовій фізичній формі. Принаймні на свої шістдесят вісім він аж ніяк не виглядає.
— Я завжди мандрував, — розповів «Дню» Януш Рівер — у молодості автостопом проїхав по Радянському Союзу. Довелося поїздити світом й по роботі: я працював військовим кореспондентом у В’єтнамі та Конго, був імпресаріо на концертах італійських естрадних зірок, футбольним менеджером. Але ця моя подорож незвичайна. Крім того, що вона найдовша (і за часом, і за відстанню), є ще одна відмінність від подібних мандрівок. Я принципово витрачаю в дорозі мінімум коштів (щоденний «бюджет» — 3 долари) аби довести, що людина у солідному віці та з невеликими грошима може активно жити та подорожувати, насолоджуючись життям. Ця моя поїздка — жест солідарності з усіма бідняками нашої планети.
Україною мандрівник не може нахвалитися — скрізь він зустрічає приязних та добрих людей. «Коли я був у Білорусі, то ця країна здалася мені найпривітнішою. А щодо України я дещо хвилювався — вважав, що українці, як люди більш західної ментальності, не такі гостинні. Але білоруси мені сказали: «Не бійся, в Україні тебе зустрінуть краще, ніж у нас». Так і є — більш гостинної країни я не бачив!» — радіє мандрівник. За його словами, в нашій країні його витрати впали майже до нуля — лише 5 доларів за три тижні!
Для кожного села, через яке проїжджає легендарний велосипедист, його візит стає подією номер один: зустрічі з представниками влади, екскурсії околицями села, розкішні обіди. Втім, розкоші у їжі пан Януш не визнає: «Я їм лише «мужицьку їжу» — ніяких магазинних продуктів. Дуже подобаються ваші вареники, налисники та борщі!»
Мандрівник ніяк не фіксує свою подорож (ані на фото, ані на відео), надаючи цю можливість журналістам (за час мандрівки Рівер дав понад 3000 інтерв’ю — рекорд, гідний книги Гіннесса!). Проте найцікавіші матеріали про себе зберігає — вони стануть основою майбутньої книжки.
Позаду в Януша Рівера — чотири роки мандрівки та 40 тисяч кілометрів. Попереду — три континенти: Австралія, Африка й Азія. «Я усвідомлюю, що шансів завершити подорож живим небагато», — зазначає Рівер, — щомиті мене може збити машина. А про те, які небезпеки чекають мандрівників на дорогах Африки, Азії та Росії, вже й не згадую». Але цей песимізм поєднується у Януша з цікавою життєвою філософією: «Не хочу померти у ліжку, як більшість старих людей». Запитання про наявність родини викликає у Рівера посмішку: «У мене немає сім’ї...»
Велосипедист не бере з собою тисячі сувенірів, які йому дарують в кожному місті чи селі — все роздає зустрічним дітям. Та все ж одну річ зберігає — маленький натільний хрестик, подарований йому намісницею Свято-Троїцького жіночого монастиря, що в селі Дермань на Рівненщині. «Я сам православний: бабуся в дитинстві хрестила. А намісниця, подарувавши хрестик, сказала, що моя подорож щасливо завершиться. Вірю, що так і буде».
Україною Януш Рівер мандруватиме до осені. Далі — Польща... Хочеться вірити, що український хрестик та благословення матушки врятує пана Януша від усіх небезпек, і через чотири роки мандрівник тріумфально в’їде до Пекіна на своєму двоколісному коні.
