Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Не дочекаєтеся...

3 листопада, 1999 - 00:00

Є майже безсмертний анекдот, коли старого єврея запитують:

— Як здоров'я, Абраме?

— Не дочекаєтеся, — відповідає мудрий єврей.

Мені все в країні нагадує цей анекдот. Усіх гризе одне,
але центральне запитання: «Чи дочекаємося?» Свіжоспечена національна еліта
занепокоєна лише одним:

— Чи потерпить рідний народ ще декілька років без роботи,
грошей, надії та їжі? Ми ще недостатньо розбагатіли. Не дістаємо до загальносвітового
рівня капіталізації на душу населення родини мільйонера. Не вистачає буквально
декілька років, а там почнемо й ввозити капітал. Постривайте, а за нами
не заржавіє!

— Не дочекаєтеся, — чутно голос тих, хто знизу.

— Коли вже нам повернуть борги Ощадного банку покійного
нині СРСР?! — уже з останніх сил волають пенсіонери, які присягнули після
повчальних подорожей у світ пірамід довіряти тільки трилітровим банкам
і ніяк не менше.

— Дочекаєтеся, шкода тільки, що не всі, — похоронною луною
долинає голос зверху, — займіться краще внуками, якщо вони у вас є.

— Чи будуть енергетики хоч колись платити за вугілля?

— Нє...

— Чи погасять шахтарі борги за електроенергію? — Нє...

— А може?.. І всім одразу.

— Спробувати можна. Але з розумом, а не як звичайно в зазвичай
невідомому нікому напрямку.

Наймані працівники волають:

— Поверніть наші зарплати, а собі залишіть наші борги!

— Спочатку Пенсійний фонд! Пенсії понад усе, — відповідають
їм менш наймані роботодавці.

— А як же ми?

— Почекайте до пенсії.

— Не дочекаємося! А шкода. Адже життя таке гарне... Коли
жити добре.

— Малий бізнес гине! Фронт робіт неприборкно звужується
разом з неоподатковуваним прибутком, до речі й нашим також, — б'ють у дзвони
податкова й патрульно-постова міліція, котра завжди наша і нас таки завжди
стереже. — Чи дочекаємося ми колись чергового розквіту малого бізнесу?

— Дочекаєтеся, але... Не будемо про сумне. Воно нас само
знайде й раптово дістане... Найнеприємніше те, що не раз і не два.

Міжнародні кредитори нетерпляче й нервово поглядають у
наш бік. Хоча ще виділяють і вимагають... Та тут з ними не посперечаєшся.
Хто платить, той і замовляє музику. Але гризуть уже навіть їх сумніви й
терзання...

— Дочекаєтеся, — дружно відповідаємо ми їм, — можливо навіть
уже від наших дітей, а не внуків. Ось розберемося з векторами і спадщиною
керманичів, які думали кормою, а не головою, й приступимо. Дуже можливо,
що і з розумом.

І навіть із надр осередку суспільства рветься жіночий крик:

— Повернися в родину, я все пробачу! Але отримаєш сповна,
як тільки, так і відразу!

— Не дочекаєшся! Краще вже сам собі борщ варитиму, — чутно
слабкий відгомін того, хто передчасно пішов з лона родини.

І так уся країна на щось чекає й ніяк не дочекається. А
може зробити простіше — не чекати і не доводити справу до маразму, а рушити
хоч кудись? І найкраще — назустріч один одному.

Анатолій МУХТІЯРОВ 
Газета: 
Рубрика: