Валерій Мирський — журналіст і відповідальний секретар професіональної футбольної ліги — в своїй полемічній статті «Люби й будеш любимим», надрукованій у «Киевских Ведомостях» у відповідь на матеріал нашого кореспондента з Рівного Миколи Несенюка під назвою «Політичний футбол», звинувачує «День» у всіх гріхах. Причому починає він не з полеміки з Несенюком, а відразу ж накидається на саме видання, взявши в союзники не кого-небудь, а самого Фрідріха Ніцше, який, мовляв, стверджував, що краще починати кожний ранок так: «Думати під час пробудження про те, чи не можна в цей день подарувати радість бодай одній людині». Й після цього робиться цікавий висновок: «Газета «День» бачить світ у чорному кольорі». Мирський обрав своєю трибуною вельмишановну газету «Киевские Ведомости», яка, напевне, бачить світ у білому. Досить подивитися заголовки на першій шпальті в тому ж самому номері, щоб у цьому пересвідчитися: «Молодь рятується в селі», «До психлікарні міг потрапити кожний», «Грип з'явиться на початку року», «Хабарництво у вузах», «Коли земля тріщить по швах», «Під час спуску зірвалася шахтна кліть», «Знову ліфт забрав життя», «Область, що тоне в морі»... Що далі — то «оптимістичніше». Якщо продовжувати — можна отримати інфаркт. Мало того, Мирський говорить, що нас не любитимуть з тієї простої причини (він бере в помічники Жанна Лабрюйєра), що: «Не важко пересвідчитися, що вічно бурчать, усе ганьблять і нікого не люблять саме ті люди, які всіма нелюбимі».
Навіть із заголовків відчувається, яку «любов» у відповідь можуть викликати в читачів статті під ними. А вже як «Киевские Ведомости» під час вибору градоначальника «полюбили» супротивника свого власника (кандидата в мери Г. Суркіса) — чинного мера О. Омельченка (за якого, між іншим, проголосували 76% киян, так ніжно «любимих» «КВ») — краще й не згадувати. Якщо й є відтінки в чорного кольору — то там була суцільна Чорна Діра. Можна сказати, «полюбили» вони Олександра Олександровича «до смерті».
Ми б не згадували про ці факти, якби Мирський полемізував саме з нашим журналістом. У нього, як і в кожної людини, може бути своя думка. З нею можна погоджуватися або сперечатися, не роблячи глобальних у своїй космічності висновків на кшталт: «День» оголосив ніч українському футболу».
Хоча, за великим рахунком, Мирського як відповідального секретаря ПФЛ обурив той факт, що Несенюку не сподобалося, що футбольна ліга назвала Леоніда Кучму своїм кандидатом у президенти. В його промові вiдчувся пафос: «І сьогодні, коли вирішується доля економічного й політичного устрою держави, учасники професіонального футболу не бажають, не можуть залишатися осторонь». Так НЕ БАЖАЮТЬ чи НЕ МОЖУТЬ?
Погодьтеся, пане Мирський, між цими двома поняттями суттєва різниця. Оскільки будь-якiй окремо взятiй людинi притаманнi РIЗНI бажання. Й тому дивно, що футболісти стали бажати ОДНАКОВО — одного єдиного кандидата в президенти. Може вони інакше НЕ МОЖУТЬ. Точніше, їм не дають МОГТИ.
«Так будемо ж демократами, панове, залиште за нами право мріяти про свого президента!» — патетично вигукнув секретар ПФЛ.
А демократія, пане Мирський, у вашому розумінні — це коли МРІЇ В УСІХ ОДНІ Й ТІ САМІ? Тоді (дотримуючись вашого стилістичного прийому) нагадаємо вам цитату з Льюїса Керролла: «Може краще помовчати?» — подумала Аліса. — «Краще помовч», — подумали хором пасажири. Якщо ви, звісно, зрозуміли що таке «думати хором?» («Аліса в Задзеркаллi»).
Так продовжуйте ж, пане Мирський із товаришами, ДУМАТИ ХОРОМ, МРІЯТИ ХОРОМ І ВИБИРАТИ ХОРОМ. А ще краще — ХОРОМ ПОМОВЧТЕ, бо від ваших способів, як порадувати читача, стає незвичайно сумно.
