Важливу роль в успіху «Гогольфесту» зіграло те, що у «Мистецькому Арсеналі», де все відбувається, цього року відкрили нові приміщення. Без перебільшень, потенціал будівлі на вулиці Мазепи просто колосальний. Високі стелі і вікна дають прекрасну можливість організувати будь-яку виставку. Акустика дуже добра для концертів академічної музики. Древні 200-літні інтер’єри самі по собі є найліпшим середовищем для будь-яких вистав. Обшир приміщень дозволяє розмістити практично необмежену кількість глядачів, влаштувати найфантастичніше дійство. Організатори ці можливості використали максимально, облаштувавши театральну, малу театральну, концертну, літературну сцени, відеозал, клуб-кафе; а найбільше місця віддали художникам. Всі більш-менш активні столичні галереї тут представлені, перераховувати їхні проекти немає сенсу: стіни зайняті фото, картинами, відеопроекціями, посеред залів установлено десятки інсталяцій; актуальне мистецтво, таким чином, виявилося чимось на кшталт декорацій «Гогольфесту».
Відкрився ж фестиваль, як і минулого року, перформенсом санкт-петербурзького інженерного театру «АХЕ». Цього разу арт-інженери Павло Семченко і Максим Ісаєв не привезли одну із своїх вистав, а створили спектакль прямо на місці, задіявши для цього київських артистів, зокрема, фолк-гурт «ДахаБраха».
Почали у дворі, зафарбовуючи червоним голови вбраних у біле статистів. Потім дія перемістилася всередину «Мистецького Арсеналу», на цілковито різні конструкції — вузький кін на підпорках зі столом на ньому і на триповерхове риштування, в кожній з гніздинок якого виконавці займалися монотонними ремеслами — читали вголос, малювали, мили посуд, писали, обсмалювали свинячі голови. Основна дія, як і годиться — адже вистава називалася «День народження», — розгорталася біля столу.
«АХЕ» використовував звичні для нього елементи — сипучі сухі речовини, воду, фарбу, вогонь. Сюжет був так само традиційно для інженерного театру побудований на зіткненні чоловічого й жіночого. «Господарем» був червоно-білий хлопець, якого Максим і Павло, трохи схожі у своїх строях на старовинних диваків-учених, ввели в дію за допомогою різноманітних ритуальних маніпуляцій. Потім по мотузяному містку в гості почали приходити такі само червоноголові дівчата, кожна з яких бралася за діло: одна кидала тарілки на підлогу, друга з тріумфальним видом виривала аркуші з величезного фоліанту, третя співала; дивні жести робили і «господар», і обидва головні «АХЕйці», і всі переміщувалися до того ж довкола столу, по ньому і навіть під ним. Рух, підпорядкований електронно-барабанному ритму, справляв враження чи то безумного танка, чи то керованого хаосу: гриміли тамтами, палало полум’я, лилася вода, на всі боки летіли небезпечні скалки від розбитих тарілок і пляшок. Авангардна феєрія закінчилася тріумфально: прибитий цвяхами до столу «іменинник» випростався зі свого одягу та вмостився на поставлений сторчма стіл, вилетіли корки з десятка пляшок, на глядачів ринули струмені шампанського. Відкриття вдалося, ба більше, певним чином визначило тональність всього «Гогольфесту».
Адже у різних програмах поєднані видовищна ефектність з одного боку та елітарне, інколи герметичне мистецтво — з другого. Наприклад, добре складено весь музичний блок: від року (про що ми розкажемо в окремому матеріалі) до концертів академічної музики — в останньому є організаторська заслуга київського композитора Вікторії Польової. Французький ансамбль Accroche Note виконав опуси досі незнаного у нас Жоржа Апергіса — іронічну, формально довершену музику. Безумовно, значущою подією став концерт ансамблю нової музики «Кластер» під керуванням Івана Небесного. Ця формація, одна з найцікавіших у сучасному академічному виконавстві, вже багато років не з’являлася на сцені — і тим ціннішим був виступ в «Арсеналі» в класичному «кластерному» складі, з блискучою вокалісткою Світланою Глєбою. Потужне враження справив єдиний на фестивалі концерт симфонічної музики (Національний академічний симфонічний оркестр України під керуванням Володимира Сіренка) — виконані там твори Вікторії Польової та Святослава Луньова становили у найвищому сенсі слова трагічне мистецтво.
Виступ польського гурту «Карбідо» було зараховано до театральної програми, хоча насправді це був концерт, правда, незвичний: всі чотири музиканти сиділи за столом, використовуючи саме його як інструмент. Сам стіл був цілим набором інструментів, вмонтованих у нього — на обладнання пішло два місяці. «Карбідівці», безумовно, є талановитими лицедіями, але ще більш захопливим було те, як і що вони грали на своєму «столику» (власне, це назва вистави). Таку віртуозність, таке багатство звуку та ритму, таку поліфонію стилів — від фанку до фрі-джазу — могли створити лише справжні віртуози. Безумовно, польський квартет (до речі, в Україні вони не новачки, — випустили з Юрієм Андруховичем альбом «Самогон») став справжньою зіркою перших днів «Гогольфесту».
Фестиваль вже у перші дні досяг такого рівня насиченості, що вмістити все цікаве в одну статтю при всьому бажанні неможливо. «Гогольфест» насправді став живим осердям культурного життя столиці, й «День» обов’язково надалі інформуватиме читачів про перебіг подій. Однак насамкінець варто згадати головне досягнення організаторів: незрівнянну, по-справжньому святкову атмосферу. Дух радісної гри, загального карнавалу панує в «Арсеналі», де глядачі створюють власну багатолику виставу. Це, ще й у сполученні з якісною програмою, дозволяє говорити про третій «Гогольфест» як про найпомітнішу мистецьку подію не тільки цього сезону, а й кількох останніх років загалом.
