Як і всі смертні, політики теж підвладні почуттям. Їм подобається, коли їх люблять. Вони вміють радити й зраджувати, обмовлятися й обмовляти, принижуватися й принижувати інших. Прикладів цьому багато, і послідовність викладеного на цю тему далі випадкова.
Пригадати б, наприклад, нещодавні міркування охоронця про зовнішній вигляд чиновників, прем’єр-міністра Азарова про те, коли й у чиєму ліжку почала свою політичну кар’єру його попередниця. Президентові Януковичу взяти б і публічно сказати: «Мені здається, що мій прем’єр не повинен у подібному тоні говорити про жінку-політика...» Але Янукович промовчав. Можна передбачити, що цього разу він керувався рецептом американського президента Буша Молодшого, який ось так пожартував перед тим, як піти зі своєї високої посади: «Що більше я мовчу, то менше в мене можливостей знову сказати вам яку-небудь дурість». Або випадок із тією ж Тимошенко, що став уже історією: коли в її присутності прем’єр-міністр Путін дозволив собі назвати президента Ющенка «мазуриком». Їй би взяти й сказати своєму російському колезі: «Я б не хотіла, щоб при мені подібним тоном говорили про мого президента». Але вона теж не змогла або не зуміла. Для цього потрібен характер, а не білий одяг на мітингах.
Утім, прем’єр Путін також не ягнятко. Недавно в журналі Newsweek Рамзан Кадиров публічно обізвав першого російського президента Єльцина «алкоголіком», що розбомбив його Чечню. Ось і Путіну взяти б і усно або письмово, але теж публічно спинити свою слугу: «Я б не хотів, щоб ви подібним тоном говорили про покійного президента Єльцина». Але він не зміг або не зумів. Для цього потрібен характер, а не чорні пояси з дзюдо й польоти на винищувачах.
Ненависть і кохання крокують часто пліч-о-пліч. І кращого прикладу, ніж оцінка російських очільників чеченським лідером Кадировим не знайдеш. «Ті, хто критикує Путіна, — це нелюди й мої особисті вороги», — сказав він у тому самому інтерв’ю. І додав: «Я дуже люблю його, як чоловік чоловіка». Навіщо знадобилося це уточнення, незрозуміло, і нічого, окрім усмішки воно викликати не може. Проте освідчення Кадирова в своїй любові до Путіна отримало не менш комічне продовження. Так уже збіглося, що одразу після цього російський прем’єр приїхав до України з діловим візитом і, як здалося деяким газетам, із синцем під оком. Напрошується думка: а чи не приревнувала Людмила Путіна свого чоловіка-прем’єра до генерала Кадирова? Але це було б уже по-азаровськи, нижче пояса...
