Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Нова реальність — новий театр

У Вільнюсі кураторам з Європи показали найкращі драматичні вистави
20 жовтня, 2011 - 00:00
У ВИСТАВІ «ТЕЛЕФОННА КНИГА» (ТЕАТР «NO THEATRE») ВЛУЧНО ПОМІЧАЮТЬ І ВІДВЕРТО ВИСМІЮЮТЬ ВАДИ, БАНАЛЬНОСТІ ТА ШТАМПИ ТВОРЧОСТІ СУЧАСНИКІВ / ФОТО НАДАНЕ ОРГАНІЗАТОРАМИ ФЕСТИВАЛЮ

Литовський шоу-кейс (уже втринадцяте) відбувається в рамках Вільнюського міжнародного театрального фестивалю SIRENOS. Його девіз: «Нова реальність — новий театр — для якої аудиторії?». Щоб продемонструвати досягнення литовської сцени, на нього скликають організаторів фестивалів, театральних продюсерів і критиків зі всієї Європи. Цього року я, як працівник Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, виявився єдиним гостем з України. Варто зазначити, що художні пошуки прибалтійського театру, який має давні традиції, завжди викликали безперечний інтерес нашої публіки й театрознавців. Українцям не раз щастило бачити найкращі зразки литовської режисури — вистави Еймунтаса Някрошюса та Рімаса Тумінаса. На жаль, останнім часом ці метри не випустили жодної вистави на батьківщині! А Оскарас Коршуновас через хворобу актора не представив свіжішої прем’єри — «Міранда» за «Бурею» В. Шекспіра. (На фестивалі показали лише його давню виставу — «На дні» М. Горького...) Організаторам форуму вдалося відтворити реальну картину сьогоднішнього литовського театру, зі всіма його проблемами й «болячками», пошуками та радощами...

Так, над виставою за п’єсою Юджина О’Ніла «Траур — доля Електри» працював Артурас Арейма — учень Тумінаса. Вплив метрів на режисера — поза сумнівом. Детально відтворюючи зловісну атмосферу прірви, постановник переносить дію вистави на... воду. Герої з’являються на сцені, немов виринаючи з покритої мороком ар’єрсцени. Відлунює кожен їхній крок величезними гратчастими сходинками. Луна зливається з грою на трубі Людаса Мокунаса, що передає стан персонажів. Особливо вирізняється батько родини Езра у чудовій інтерпретації Арвідаса Дапшиса. У виставі його герой постає неотесаним селюком. Він щиро любить своїх дітей, та не буває з ними ласкавим. За роки війни Езра знудився за жінкою, тому чекає миті, щоб усамітнитися з дружиною. Режисер вдало передає стосунки в цій родині з допомогою тваринного коду. Так, у спальні з дружиною Езра нагадує розбурханого плотською пристрастю ведмедя. Його дочка Віні, яка й до цього часом пересувалася сценою стрибками, зустрічаючи батька, кидається до ніг, тримається за чобіт, розчулено облизуючи його. Цю ж дію, до речі, пізніше повторить із сестрою наляканий брат... Арейма назвав свою «онілівську» виставу «Прокляття», виразно натякаючи на спадковість «комплексу Електри». Віні (Тома Вашкавічюте), коли мстить батькові за зраду, повторює долю матері не лише в лідерстві й жорстокості. У другій дії Віні, яка до цього віддавала перевагу одягові чорного кольору, з’являється в яскраво-салатовій сукні своєї матері. У фіналі, на вершині сценографічної конструкції, вся дія на секунду завмирає: Віні по-звірячому згинається, випинаючи живіт, немов вагітна, тобто історія незабаром продовжиться...

Зовсім інший тип театру — соціально-політичний — пропонує публіці Відас Барейкіс. Виставу «Телефонна книга» трохи «недотягнуто», недостатньо гостро зіграно, зі зловживанням знайденими прийомам і досить слабенькою драматургією. Але головна цінність виставі в тому, що в ній влучно помічають і відверто висміюють вади, банальності й штампи творчості сучасників. Жорстокі реформатори театральної системи, які знищують усіх своїх противників, з’являються у виставі з нашивками на формі, що імітує мікс абревіатур НКВС і ОКТ — Театру Оскараса Коршуноваса. Є тут і декілька вставок, умовно позначених «У цей час в інших театрах...». Це стьоб із псевдопсихологічних вистав, радянських ранків і пафосу метафорично-поетичного дійства.

Однією з найцікавіших виявилася вистава популярного в Литві, але ще недостатньо відомого за кордоном режисера Гінтараса Варнаса. Майстер узявся за дуже складну сюрреалістичну драму Федеріко Гарсіа Лорки «Публіка». І підібрав до неї «ключа» через сценічний гротеск, використовуючи часом майже циркову стилістику — грим і жести клоунів. Сумна театральність вистави здається цілком відповідною поетичному текстові великого іспанця. Адже Варнас розповідає про сублімацію — трагедію будь-якої «білої ворони» — і художньої (злиття актора з персонажем), і «побутової» (боязнь гомосексуаліста довіритися собі й повністю віддатися пристрасті). Це пластично й музично красиве дійство зі стильними костюмами та складним асоціативним і символічним рядом, має ще й приголомшливий фінал. Варнас застосовує театральний «фокус», перемістивши в останній короткій дії публіку на сцену. Перебуваючи поруч із глядачем, на імпровізованому з наповнених мішків просценіумі, актори працюють гранично точно. Декілька лаконічних, повних страждання монологів — і перед глядачем розкривається завіса, де залом розкидано світильники, а на сходинках сидять усі учасники вистави, аплодуючи своїй публіці... Така ось своєрідна й сумна ода театрові.

Віктор СОБІЯНСЬКИЙ, театрознавець (Київ — Вільнюс)
Газета: 
Рубрика: