Цього року одному з найпотужніших професійних загонів українського мистецтва — Національній спілці письменників України — виповнюється 75. На час заснування організації столицею УРСР був Харків, тому саме тут передбачається провести й основні урочистості з нагоди ювілею. Батьківщина Сковороди й Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського й Христі Алчевської, Леоніда Первомайського та Ігоря Муратова прийматиме велику групу найвідоміших повпредів вітчизняного письменництва на чолі з головою НСПУ Володимиром Яворівським. Гості (разом із колегами-господарями) зустрінуться з широкою читацькою аудиторією, відвідають знамениту Сковородинівку, ознайомляться з досвідом Харківської письменницької організації, що представляє нині творчі сили, справді гідні авторитету попередників-класиків.
Серед таких — поетеса Наталя Матюх, чию творчість справедливо можна вважати явищем у сучасній українській літературі.
«...Їй властива граційність поетичного малюнка, впевненість перебігу емоційного стану, її лірична героїня викликає симпатію своїми щирими зізнаннями, а не мимовільну іронію, як часто буває при читанні деяких збірок. Стоячи на міцному надійному ѓрунті, Наталка Матюх при умові подальшого щоденного свідомого літературного вдосконалення, при умові активної роботи ума і серця здатна написати нові цікаві поезії.
Рекомендую поетесу Наталку Матюх до Спілки письменників України».
Так писав у середині грудня 1979 року Євген Гуцало, маючи перед собою лише невеличку, щойно видану в «Молоді» книжечку 26-річної журналістки з Чернігівщини із промовистою назвою «Я вмію так любить». Відтоді спливли три десятиліття, і сьогодні можна з упевненістю сказати, що Н. Матюх повністю виправдала сподівання свого наставника, створивши «умом і серцем» цілу низку поетичних книжок, серед яких особливої уваги заслуговує найсвіжіша — «Терези» (Х.: Майдан, 2007). Останнім часом, напевне, ще ніхто із ліриків настільки пристрасно й уміло не піднімав незаслужено забутих у вирі соціально-політичних перипетій (і з цієї ж причини, схоже, «немодних») тем родини та материнства. А саме з цих правічних цінностей проростає справжня любов до Батьківщини, така не схожа на махровий псевдопатріотизм та фальшивий пафос боротьби за демократію, на дешеву демагогію про національні пріоритети з відвертим мавпуванням європейського стилю життя.
Трагедія сім’ї (вважай, трагедія Батьківщини) у віршах Н. Матюх починається із очевидного — втрати (фізичної, моральної) рідних та близьких людей. І тут дуже важливо вистояти перед випробуванням долі. Так, наприклад, як родина, що прощається з годувальником-теслею («Останній знімок»), як згорьована жінка, що везе на переселення з чорнобильської зони маленьку донечку і таке ж крихітне кошеня («Ці двоє дітей, що нарівні бездомні й беззахисні...»), як сільська бабуся в лабіринті міської підземки («Загубилась дівчинка в метро...»), як, власне, сама авторка, котрій спочатку просто не вистачає мами в «бетонній тюрмі» мегаполісу («У Харкові дощ. А над Сеймом нема?..», «В селі моя мама жоржини викопує...», «Коли змовкає полуденна скрипка...», «Мамо, вихопи мене з вогню...»), а потім жорстока смерть взагалі залишає її сиротою («Мамо-матусенько, сива іконо...», «Сьогодні мама снилася мені...», «Із вузликом білим в маленькій красивій руці...», «Перечитаю мамині листи...»). Непоправна втрата перестає бути особистою, вона перетворюється на вселенське горе:
«Мамо-матусенько, сива іконо,
як же без тебе
стемніло навколо!.. —
Все, що цвіло, мерехтіло, палало,
сірість нудну веселково долало,
раптом в жалобу
спливло кольорами,
ніби й собі залишилось
без мами...»
До речі, за книгою Н. Матюх у 2008 році Харківською ОТРК було підготовлено фільм-монолог «Сьогодні мама снилася мені...», яким дебютував на екрані багатосерійний телероман «Мати». Стрічка з успіхом демонструвалася на ТК «Культура», а минулого року стала лауреатом телевізійних фестивалів — «Агро-2008» та «Дніпро CINEMA».
Образ сім’ї, родини як найнадійнішого тилу особливо яскраво виписаний у вірші «Ще двір дрімав. Якраз була субота...», де за гіркою іронією долі старий з медаллю «За взяття Берліна» ціпком облізлим риється в смітнику:
«Такий із роду
бравий та хоробрий,
а бач, зламався в прірви на краю:
була дочка, та з’їв її Чорнобиль,
була жона, та десь уже в раю...»
Над ветераном глузує («Усе старцюєш, діду? Чи сам помреш, чи, може, помогти?») скоробагатько-сусід, схожий на свого ж бульдога, якому першим витирає і «скривлену в зневазі» заслинену пащу. А от якби рідні старого були живі, навряд чи жебрав би він по звалищах, кинутий на глум молодим покидькам, для яких немає нічого святого на світі!..
Ствердженням того — зворушливі ніжні рядки, присвячені вже іншому фронтовику — батькові самої героїні («Пам’яті батька», «Дві казки для батька», «Першу розквітлу троянду на цвинтар несу...»).
І у свою чергу світлим оптимізмом, вірою в щедре та гарне майбутнє дихають рядки, присвячені власному материнству: «Осінь. Світанок. Неділя», «Надійці», «Донечко, вже випав перший сніг...», «Відхилю віконницю зелену...», «Уві сні я ламала для доньки бузок...», «Стаю на коліна не перед іконою...», який має символічну кінцівку:
«Доню, не плач,
хай минають нелади
серце твоє, добротою тепле..
Я не дозволю жодному нелюду
вкрасти колись
материнство в тебе!
Доню, не плач!..»
Я вже згадував про класичну персоніфікацію образу матері до образу рідної землі. Але є в «Терезах» (вочевидь, назва книжки передає прагнення авторки до життєвої гармонії, рівноваги) і вірші, де Батьківщина (як у вузькому, так і в широкому значенні цього слова) проступає наживо — без жодних, хай навіть найупізнаваніших метафор. Це сповнений хвилюючої ностальгії вірш про українські мальви на одному з бульварів румунської столиці («До мальви»), це «Катерина Білокур знову розмовляє з квітами», це «Слово про рідну мову», «Співанка Десні», «Чернігову» та інші.
Цікаво, що навіть любовна лірика Наталі Матюх, з огляду на яку в одній зі своїх рецензій критик Ігор Михайлин сказав: «...за рівнем інтимного самовираження, за рівнем його поетичної культури, сміливістю й відвертістю, неприхованістю таємниць я не бачу рівних цій поетесі у нашій поезії», на відміну від звичного, «легкого» підходу, формується за значно глибшим, сказати б, філософсько-психологічним принципом. Її вірші про кохання дають змогу навіть... вивчати історію України (часи нападу половців, татаро-монгольського нашестя, керування жорсткої та принципової княгині Ольги), замислитися над складнощами воєнного ремесла, людською невдячністю, скороминучістю чуттів і самого життя:
«Палять листя сухе.
До балконів здіймається дим,
щось вчинивши лихе,
з чимось жовтим,
червоним, рудим.
Всі кватирки домів
зачинились на щільність кута,
бо в осінніх димів
особливо гірка гіркота.
Палять листя старе.
Бліднуть лиця
в рум’яних садів —
то данину бере
із багатих селянських садиб
не жорстокий Кончак
і не жадібний хижий Батий,
а тонка, мов свіча,
жінка, вбрана у плащ золотий.
Палять листя тонке,
як метелик у літній траві,
як сніжинка в піке,
як фіранки, де сплять вартові
після служби, щоб вже
з першим променем сонця вони
мали світлий сюжет
для спочинку — не морок війни...
Палять листя святе,
що давало нам тінь і озон,
та якому за те
«красна дяка»
в прощальний сезон.
Палять листя терпке,
як хороше французьке вино,
як бажання, яке,
наче дим, перегіркло давно...
Палять листя сумне,
як єдина у світі душа,
що забула мене,
що не кличе, не жде, не втіша,
що лишила колись
лиш надію, настільки хистку,
як мандруючий блиск
павутинки на жовтім листку...
Палять листя...»
