Нині двадцятиріччя своєї творчої діяльності як головного диригента й керівника Національного одеського філармонічного оркестру відзначає заслужений артист України, громадянин США Хобарт Ерл. 21 і 22 квітня в залі Одеської філармонії відбудеться концерт симфонічної музики «Двадцять років разом», присвячений цій знаменній події.
Динаміка розвитку оркестру й географія його гастролей приголомшують. Нагадаємо, Хобарт Ерл як диригент на обрії української культури — унікальний у багатьох проявах і, перш за все, як носій традицій малотипових для східнослов’янського ареалу музичних шкіл — Прінстонської (США), Віденської та Лондонської.
Напередодні концерту пан Хобарт, незважаючи на зайнятість (кілька днів поспіль оркестр дає серію дитячих концертів), люб’язно погодився відповісти на запитання «Дня».
— У 1991 році ви очолили Одеський філармонічний оркестр і пов’язали своє майбутнє з нашим містом та Україною. Сьогодні як сприймаєте цей крок, що не лише змінив вашу долю, а й вплинув на розвиток оркестру?
— Це був унікальний час... Не лише Україна, а й увесь світ дуже змінився. У житті потрібно завжди дивитися вперед. Звичайно, можна було б бажати більшого, але, на жаль, міра наших прагнень і сподівань не завжди збігається з реальністю (неспіввідношення мрії та дійсності). Я не стверджую, що у мене були великі сподівання і що я збирався тут залишатися надовго. Адже нікому не дано передбачати хитросплетіння долі...
— Багато гастролюючих диригентів, які виступали в Одесі з філармонічним оркестром, визнають, що мають справу з колективом європейського рівня. Якими якостями, по-вашому, має володіти оркестр, аби відповідати таким критеріям?
— Будь-який оркестр, що виступає з гастролюючими диригентами, несе «знак» свого головного диригента, школу, яку він створив. Мені доводиться багато гастролювати, і, безумовно, кожен оркестр має різний кадровий склад, але виконавська манера у всіх різна, й це відчувається. Я вчився в Європі, в мене переважно європейське сприйняття музики. Одесити — перш за все, слов’янський оркестр, що відрізняється від німецьких та австрійських колективів. Хоча поляки й чехи також носії слов’янської музики, і в них є свої традиції. Необхідно розрізняти манеру музикування й оркестрову гру. В Україні немає такої підготовки оркестрантів, як, скажімо, в Австрії, Німеччині або Англії, адже у нас готують, перш за все, солістів. Знання оркестрового репертуару і гра в оркестрі тут не дуже практикуються, а ці навички так важливо розвивати у віці 13—18 років...
— Однією з найсильніших інструментальних груп оркестру є скрипки. Вам вдалося досягти рівноцінної та злагодженої їхньої гри з духовими інструментами. Як розвиватиметься оркестр надалі, й наскільки зазнав змін за два десятиліття його склад?
— Склад не дуже змінився, хоча трохи помолодшав. Ми переживаємо той момент, коли неминучою є зміна поколінь, адже через років десять багато музикантів, напевно, залишать оркестр. Кадрові питання неминучі. У нас державна система, на жаль, не дуже сувора, яка дозволяє працювати і в пенсійному віці, що гальмує приплив молоді. Дуже прикро, коли молодим людям ніде працювати. Адже їм потрібне професійне зростання. Має відбутися природна зміна поколінь.
— В одному зі своїх перших інтерв’ю газеті «День» ви сказали, що спробуєте переконати західну публіку в тому, що східноєвропейські оркестри з не меншим успіхом можуть виконувати західноєвропейську музику. Наскільки вам це вдається?
— Сьогодні є більше можливостей знайомитися з практикою світової музики, адже двадцять років тому Україна ще була закритою. Маю сказати, що під час наших торішніх гастролей у Сполучених Штатах ми отримали дуже хороші рецензії на виконання творів Бетховена, чому щиро радіємо пишаємося. Наш оркестр має досвід виконання віденської класики. Потрібно визнати, що створений нами образ і манера виконання подібного репертуару, безумовно, відрізняється від гри, наприклад, російських оркестрів, але ці нюанси помічають хіба що фахівці. Раніше ми виконували Шосту симфонію Маллера у Віденському Musikverein, і дуже шкода, що немає запису цього концерту. З нашого боку це був дуже сміливий вчинок. Оркестр мав великий успіх. Можна з упевненістю стверджувати, що наш колектив у цьому репертуарі має своє обличчя... Очевидно й те, що моє розуміння слов’янської музики теж змінилося. Тепер під час зарубіжних гастролей мене спеціально запрошують, аби диригувати виконання, перш за все, слов’янської музики. Це, як ви розумієте, багато в чому є результатом мого спілкування з Одеським симфонічним оркестром.
— Ви працюєте також з дитячою аудиторією. Школярі не лише опановували музичні ази, але й були свідками виникнення в оркестрі сценічного ансамблю. Одесити говорять, що «Хоббі (так вас інколи зменшувально називають) повернув публіку до філармонічного залу». На ваш погляд, у чому відмінність одеського слухача від західноєвропейської публіки?
— Хочу відзначити, я давно прошу, аби у нас організовувалися спеціальні дитячі концерти. Радію тому, що в Одеському міському управлінні освіти мене, нарешті, почули. У подібному форматі ці концерти проходять уперше. Акцент ми робимо на залученні до класики дітей, які не мають спеціальної музичної підготовки. У нас є абонемент, наприклад, для вихованців Школи ім. Столярського, але ці учні й так залучені до музики, а в цьому випадку ми, можливо, вперше відкриваємо для дітей світ високого мистецтва. Концерт побудований на творах симфонічної музики українського й зарубіжного кінематографа, зокрема, звучить фрагмент «Гуцульського триптиха» Мирослава Скорика, написаний спеціально для фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Залучення молоді до серйозної музики — це, перш за все, питання маркетингу. Сьогодні життя стає більш динамічним, і серйозна музика потребує більшої реклами. Аудиторія теж буває різна на різних концертах. Наприклад, у Відні є абонемент для Wiener Symphoniker і Wiener Philharmoniker, міжнародних гастролюючих та інших симфонічних оркестрів, і в кожному випадку в залі різні категорії слухачів. Наш слухач дуже зосереджений, тихий. Помітнішою стає молодіжна аудиторія, яка вміє слухати, — і це чудово!
— Пане Ерл, чим би ви пояснили той факт, що нині набагато більшим попитом користується музична класика XIX століття, а не модерністська — ближча за світовідчуттям нам, людям ХХІ століття?
— Думаю, що має пройти якийсь період активного сприйняття, публіка повинна підготуватися. Загальновідомий факт, що Баха воскресив Мендельсон. Ми сьогодні слухаємо «Весну священну» Стравінського не так, як 100 років тому. Адже найскандальнішою в історії музики було її перше виконання в 1913 році в Парижі. Слухача потрібно виховувати!
— Під час гастрольної поїздки до Австралії в 1995 році ви наполягли перед імпресаріо на необхідності включити твори українських композиторів до програми концерту. Чи спостерігаються позитивні зміни на світовому музичному ринку в цьому напрямку за останнє десятиліття?
— Це дуже складне питання. Сьогодні в організаторів концертів значно більше проблем, ніж це було 10—20 років тому. Це пов’язано зі зниженням рівня спонсорської підтримки. Згаданий фестиваль у Австралії нині переживає теж не кращі свої часи. Такі відомі філармонічні оркестри, як Віденський або Берлінський, виступають де завгодно, але тільки завдяки спонсорській підтримці. Багато залежить від самих диригентів, що вони пропонують, а також організаторів концертів (навіть не від імпресаріо, який переважно є посередником), які враховують місцеві традиції та очікування публіки. Українську музику можна грати скрізь, просто потрібно переконувати, що це потрібно.
— В організаційному плані також багато що залежить від самого диригента. Наскільки сумісні поняття «диригент» і «менеджер»?
— Через специфіку своєї професії головний диригент — вже менеджер. Коли вибудовується трактування твору — це творчий менеджмент, і з цим стикається будь-який диригент. Але головний диригент ще здійснює вибір репертуару, дбає про розвиток оркестру, що теж зі сфери менеджменту. Я докладаю зусиль, аби люди з адміністрації оркестру виконували покладену на них роботу. Західні оркестри розвиває не одна людина — це результат зусиль цілої команди, здатної залучити якомога більше своїх прибічників. Велика проблема і в тому, що ми не маємо власного бюджету. Якщо ж проводити аналогії з Заходом, то у них налагоджена система спонсорської підтримки.
— У Києві пройшов XX Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону». Чи можлива участь вашого оркестру в подібному заході, й як часто ви виступаєте в Україні?
— Одного разу ми були учасниками фестивалю «Київ Мюзик фест», який створив відомий композитор Іван Карабиць (на жаль, нині покійний). Ми знаходимося в Одесі, але завжди є проблема виїхати на гастролі через брак коштів. Хоча в Києві наш оркестр виступав багато разів. Гастролювали також у більшості міст України, на заході, в центральних областях та в Криму. Виключенням є хіба що Лівобережжя, де окрім Полтави, ми, на жаль, не давали концертів. Думаю, що не один оркестр столиці не виконав такої кількості різноманітного репертуару на виїзді, як наш одеський. Маю сказати, що завдяки інтернету ми значно збагатили свою оркестрову бібліотеку, й однозначно, продовжимо цю роботу.
— Пане Хобарт, вам як громадянину іншої країни й ментальності, чия підтримка давала сили й була особливо важливою впродовж цих двох десятиліть?
— Я завжди готовий почати своє життя в новій країні «з нуля»: після Венесуели опинився у Великій Британії, пізніше в Сполучених Штатах. Потім був Відень, і вже два десятиліття рідним містом стала Одеса. Я вивчив нові для себе мови. Мені це завжди подобалося. Нині періодично диригую в Азії, двічі здійснював постановки в Національній опері Греції в Афінах, навіть почав вивчати грецьку мову. Мені шалено подобаються нові країни! Важко говорити про конкретну підтримку, але завжди приємно, коли досягненнями довіреного мені оркестру пишається одеська й, навіть ширше, українська публіка.
— Що почує одеський слухач на ювілейному концерті?
— Ми включили до програми концерту увертюру до опери Вагнера «Летючий голландець», а також симфонічну поему «Море» Глазунова. Мало кому відомо, що цей твір російський композитор присвятив свого часу видатному німецькому реформаторові. В фіналі буде виконано Симфонію №4 Брамса, яку вважають вершиною симфонізму цього композитора...
