Минулий джазовий концертний сезон був дуже насиченим. Нині в місті настав період цілковитого «затишшя» в прямому значенні цього слова: не працюють оркестри, немає гастролерів. Відпочивають усі, зокрема й публіка. Можна підбити підсумки.
Декілька років тому ми не могли і мріяти про приїзд до нас Стінга, Джо Завінула, Мейнарда Фергюссона й іже з ними... Приїзд у радянський Київ на початку 70-х легендарного Дюка Еллінгтона був неймовірною, просто унікальною, винятковою подією того часу, і київські джазові фани згадують про нього вже 30 років... Потроху стереотип про нашу джазову «занедбаність» і «криміногенність», чітко сформований стосовно нас у західних музикантів і їхніх імпресаріо, стирається. Знаменитий австро-американський клавішник Джо Завінул під час прес-конференції, що передувала його весняному київському концерту, сказав із приводу свого уявлення про ступінь кримінальності нашого життя, що «в Чикаго вона, скоріше за все, не менш інтенсивна». Крім складних матеріальних взаємин, саме ці побоювання в перші роки незалежності найчастіше слугували чинником відмови від українських гастролей відомих західних музикантів. Але! Ніщо не вічне під місяцем (крім музики, як свідчить відома приказка), а тому міняються на краще західні уявлення про наше життя, «обліко морале» наших громадян, а головне, матеріальні взаємини наших промоутерів і «їхніх» музикантів. Як і раніше, платоспроможність наших любителів джазу залишається невисокою, але з’явилися спонсори, довіра, й поступово складається стиль розрахунків у цій сфері концертного бізнесу.
Виступи чудових зірок: Завінула і його «Синдикату», Фергюссона, Віктора Бейлі, Ерні Уоттса, Біллі Кобема, Діна Брауна, Едуардо Ніебли відбулися саме в останньому сезоні й завдяки авторитету й організаторському таланту відомого власника мережі київських клубів, німецького підприємця, весельчака й знавця джазу Еріка Айгнера та його арт-клубу «44». Ерік веде постійну і просто безцінну роботу з «джазової просвіти» в Україні, й слава Богу, що йому не заважають...
Порадували нас у цьому сезоні й російські зірки, які традиційно довіряють нашій публіці: Олексій Козлов, Сергій Манукян, Аркадій Шилклопер, Ігор Бриль, Анатолій Кролл, Ігор Бутман, В’ячеслав Горський, а трохи раніше, в сезоні 2001—2002 — Олексій Кузнецов і Даніїл Крамер. Усі вони грали в дуже різних за обсягом і функціональним призначенням залах: від розважальних закладів на кшталт ресторану «Свінг» до філармонії, Академії Чайковського й «України». Велику роботу у сфері джазового промоушна у нас ведуть агентство «Театр джазу» та фестиваль «Дніпрогастроль». Нагадаємо, що завдяки їм у торішньому сезоні 2001—2002 року нам пощастило почути Національний джазовий оркестр Франції, неперевершеного Vienna Art Orchestra, французький квартет Сільвена Кассапа, піаніста з Фінляндії Міка Похйолу, а нині — три чудові тріо: норвезьке «Urban Connection», французьке Сільвена Бьофа й фінське Пепф Пайвінена. Величезний внесок у нашу джазову справу робить Польський інститут і пан Петро Козакевич, постійно організовуючи концерти чудових польських джазових музикантів в Україні. Феномен польського джазу є привабливим особливо для нас — наші найближчі західні сусіди слугують для нас прикладом швидкого прогресу й у цій сфері: джаз — багатолика й сформована, однак вельми жвава сфера польської музики, що розвивається.
Як виглядає «наша відповідь Керзону» в цій сфері? Вельми скромно, фрагментарно й непостійно. Тобто, безумовно, не можна сказати, що в нас джаз не грають, не вчать його дітей і молодь, не випускають джазових CD, передач на TV, радіо, не пишуть про нього в пресі. У нас є власні чудові музиканти: професіонали-виконавці, просвітники в цій галузі, організатори нашого джазового процесу, яких знає вже не лише Україна, а й Європа, й батьківщина джазу за далекими морями. Так, в основному, на жаль, вони відомі там, за кордонами, бо в нас, як і раніше, «немає пророків у своїй вітчизні». Найкращі наші музиканти шукають доріг на Захід: там хліби здобніші, а публіка підготовленіша й ширша. А в нас джаз, як і багато років тому, залишається переважно «ресторанною» або, якщо пощастить зі спонсорами і джазист потрапить у концертний зал, то вельми елітарною музикою. Чому? Попит, як відомо, породжує пропозицію. Низький культурний рівень більшості потенційних спонсорів, мала платоспроможність населення, недостатня інформованість і підготовленість потенційних «споживачів» і, головне, дуже слабке державне фінансування від освіти до концертування в цій сфері — основні причини цього. Чудово в нас живе не опера, не симфонічний оркестр, не викладач найскладнішої і найтоншої музичної справи, а ПОПСА! І хоча підтримки майже ніякої, наші умільці в джазі, який поки не має стійких виконавських і педагогічних традицій, досягають успіхів майже виключно завдяки власній особистій активності, ініціативності й обдарованості, самостійним зусиллям в опануванні секретами джазової майстерності й поступової «інтуїтивної» професіоналізації. На чому грунтується цей даний пасаж?
У нас немає широко поставленої якісної освіти в цій сфері. У переважній більшості європейських і американських навчальних закладів навчають музиці, зокрема й джазу, в кожному музичному навчальному закладі, зокрема в усіх консерваторіях і багатьох музичних академіях існують джазові факультети. На Заході джаз — сфера серйозної музики, академічний музичний фах. В Європі процес «легалізації» джазової освіти у вузах відбувся 20 років тому. Джазисти-європейці, які приїжджали за останні два сезони, грають потрясно! Природа європейських музикантів не більше «джазова», ніж наша, але там добре й багато вчать. І в Росії джазу вчать у другому за значущістю музичному вузі країни — в Гнесінці. У нас же консерватизм подолати поки не вдається. В училищі Глієра 2000 року створено Вищий факультет джазу. Це обнадіює, однак осінній концерт «Естафета поколінь» і вечір пам’яті Володимира Симоненка на Літній естраді в липні, що став своєрідним творчим звітом учнів і викладачів джазових факультетів київських музичних шкіл і училища Глієра, свідчать про необхідність якіснішої як початкової, так і вищої джазової освіти. А якщо порівнювати виконавський рівень учасників цих акцій з традиційними академічними музичними фахами, то хай не ображаються вчителі-джазисти — поки їхні вихованці не досягають рівня чудових юних піаністів недавнього конкурсу Горовіца, та й виконавський рівень самих викладачів-джазменів аж ніяк не вразив слухачів.
Навесні 2002 року в Києві побував незалежний американський джазовий критик Говард Мендел — відомий фахівець у цій галузі, він ознайомився зі становищем джазу в нашій країні. За його пропозицією посольство США в Україні й американський Держдепарамент запросили на батьківщину джазу шістьох найкращих київських джазових організаторів: Олексія Когана, популярного радіокоментатора й ведучого концертів, Леоніда Гольдштейна, автора-режисера TV-програми «35 хвилин джазу», В’ячеслава Кріштофовича-молодшого, редактора журналу «НОТА», Віктора Овчинникова, продюсера й звукорежисера, Віктора Басюка, диригента-керівника дитячого оркестру «Little Band Academia» і працівника адміністрації філармонії, одного з організаторів київського фестивального руху Олександра Подоляна. У листопаді 2002-го на гроші американського уряду всі шестеро протягом двох тижнів гостювали й працювали за океаном, знайомлячись з життям джазової Америки: клубами, редакціями журналів, лейблами, навчальними закладами, радіостанціями, навіть музеями, відвідували концерти, заводили знайомства. Враження від цієї поїздки вже дають свої позитивні плоди в їхній різноплановій роботі.
Нашу молодь навчити грати джаз можна, аби було бажання й можливості. Бажання є, діти в музичні школи йдуть. Однак «інтуїтивно», на основі природного «гена імпровізації», наявність якого, безумовно, необхідна джазмену, вчити вже не можна. Розвинути цей «ген», правильно поставити виконавчий апарат, дати учню глибоку загальну освіту, прищепити йому бездоганний музичний смак і бажання постійного саморозвитку, навчити його джазовій гармонії, виховати прагнення слухати хорошу музику всіх стилів і епох, сценічну культуру — от і вийде «не гірше, ніж у них». На Заході вся некомерційна музика, все, що «не попса», підтримується державним і спонсорським субсидуванням. І в нас серйозному мистецтву й музичній освіті потрібна, як то кажуть, «підтримка компетентних органів», а точніше — країна має піклуватися про громадян. Куди вже простіше...
