У пам’яті зринають все нові подробиці довоєнного життя куп’янців, яке, попри все, мирним і спокійним не назвеш, бо різко й безжалісно ламали його носії «революційних передових» ідей, подібні до завуча школи Ганни Андріанівни на прізвисько Верблюд. Ти стаєш не просто свідком, а й ніби учасником цього життя, читаючи книгу «З оповідей про поганого хлопчиська», написану видатним українським режисером, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом Державної премії СРСР Володимиром Миколайовичем Оглобліним. Обдарований багатьма талантами, він довго шукав свій шлях у мистецтві: навчався у художній школі, Московському університеті, закінчив драматичну студію при Київському російському драматичному театрі, де його вчителями були І. Чужой, Б. Норд, К. Хохлов, грав провідні ролі у кількох театрах, де став одним із улюбленців публіки, і лише згодом прийшов у режисуру. Саме в ній він піднявся на одну з білосніжних недосяжних вершин, що служать орієнтиром для тих, хто прагне повторити результат першопрохідника. Друзями Володимира Оглобліна були ті, кого ми згадуємо сьогодні серед легендарних, знакових особистостей української культури, — скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе, поет Максим Рильський, що перекладав для нього Шекспірового «Короля Ліра», композитори Платон і Григорій Майбороди. В його виставах грали найзнаменитіші українські актори на чолі з Амвросієм Бучмою та Валентиною Чистяковою, яких він раніше бачив на сцені у виставах Леся Курбаса. Його літературний талант відгранювався ще тоді, коли він разом із письменниками працював над їхніми п’єсами, щоб досягти більшої драматургічної напруги й більшої достовірності сюжетних поворотів. А були серед авторів і Василь Минко, і Любомир Дмитренко, і Микола Руденко... Визнаний за радянських часів дисидентом, а нині — Герой України та лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, поет, драматург і один з найсамобутніших мислителів сучасності Микола Руденко на презентації книги свого друга назвав написання цього твору вже на восьмому десятку життя подвигом, прецедентів якому він не може згадати.
І хоча приклади створення автобіографічних трилогій нам добре відомі (згадаймо хоча б «Дитинство», «Отроцтво» та «Юність» Л. Толстого чи «Дитинство», «В людях» і «Мої університети» М. Горького), писали їх автори в інших вікових категоріях: перший — зовсім молодим, другий — у роки зрілості. Тож буквально фантастичною видається здатність Володимира Михайловича впродовж довгих десятиліть зберігати в своїй пам’яті не тільки саму атмосферу дитинства, обставини власного становлення як людини й майбутнього митця, а й найменші деталі й подробиці, з яких, власне, і виростають у книзі яскраві людські характери і неординарні людські долі. Цікаво вгадувати в них і формування характеру самого митця, який усе життя прагнув до максимальної щирості, природності висловлення на сцені найпотаємніших людських почуттів і психологічної обумовленості кожного, навіть непередбачуваного вчинку. Тому його вистави лишилися незабутніми не тільки для тих, хто в них грав і хто їх дивився, а й у нового покоління, що сприймає сьогодні хіба що тільки відблиски того духовного світла, трансформованого у свідомості попередніх поколінь. Певно, тому й на презентації книги Володимира Миколайовича стільки говорилося про його сценічні роботи, зокрема, його самобутні, на повну силу таланту, прочитання творів української класики. Відчувалося, що ці слова збудили його давній біль з приводу того, як спаплюжено ці твори. Він підкреслив, що «Шельменка-денщика», якого недавно поставив у Мистецькому центрі «Дах», вважає ближчим до драм Чехова, аніж до такого собі легенького жанру водевілю, а героїв п’єси Г. Квітки-Основ’яненка — не дурнями, а дітьми, яким незнайомі підступність і хитрість.
Хтось із присутніх пожартував, що презентація книжки «З оповідей про поганого хлопчиська» перетворилася на своєрідні «Оглоблінські читання». Й справді, окремі епізоди з книги, кожний з яких сприймався як новела зі своїм сюжетом і драматургією, залюбки читали й відомі київські актори Людмила Ігнатенко, Олег Комаров, Петро Миронов i художній керівник центру «Дах» Владислав Троїцький, який надав можливість метру режисури навчити молодь високого мистецького ремесла, й онук винуватця торжества одинадцятирічний Іван Оглоблін. і слухаючи ці уривки з книги, мало не кожний з присутніх думав про те, як добре було б перевидати цю книжку, щоб дійшла вона до широкого глядача, стала відомою не тільки дорослим людям, а й підліткам, бо є в ній життєві моральні уроки, набагато дорожчі за нав’язливі умоглядні повчання.
Як признався сам Володимир Миколайович, книга «Із оповідей...» не є його літературним дебютом. Перша стихійно склалася з тих десятків, якщо не сотень, листів, які він надіслав батькові, коли під час проведення колективізації його, разом з іншими студентами художнього училища, відрядили в село допомагати землемірам. Листи загинули під час війни. Можливо, якби вони вціліли, в ті горезвісні часи загинув би автор — з його пошуками правди, відразою до приниження людини і вмінням не згинатися навіть перед найвищим начальством.
Нині митець готує до друку нову книгу. Розчарую багатьох, хто так би хотів ближче доторкнутися до його режисерських надбань. Ні, це буде поетична збірочка. Але, можливо, саме поезія і є ключем до Театру Володимира Оглобліна?..
