Подія безумовно значуща як у виставковому житті, так і для вітчизняного візуального мистецтва: як вже повідомляв «День» у київській галереї «PinchukArtCentre» відкрилася експозиція «Око підсвідомості: добірка сучасних фотографій з колекції сера Елтона Джона».
Перший і до цього єдиний раз ці світлини були представлені широкій публіці сім років тому в Атланті (штат Джорджія, США), тож українці стали першими в Європі та одними з перших у світі, хто має змогу побачити унікальну колекцію. Збирати її Элтон Джон почав у 1991 році, і на сьогодні вона нараховує більш ніж п’ять тисяч примірників. Експозиція у «PinchukArtCentre» дійсно масштабна: майже півтори сотні творів 24 авторів зайняли три поверхи галереї.
Як і всі подібні колекції, «Око підсвідомості» представляє, скоріше, смаки та уподобання власника робіт, аніж реальний стан сучасної (за останні 15 років) фотографії. Cудячи з побаченого, сер Елтон віддає перевагу світлинам яскравим, ефектним, таким, що оповідають певну історію або є портретами привабливих героїв. Саме до такого напряму тяжіють роботи Девіда Хілліарда, що являють собою своєрідні триптихи («Змушуючи хлопців плакати», «Плавання Сібзі», «Весняний тренер» — композиція останнього фото особливо вишукана за допомогою дзеркала), Кеті Гренан (парний елегічний портрет закоханих «Ді та Вен», чорно-білі постановочні фотографії «Джолін» і «Майк»), Лоретти Люкс, котра в «дорослому», парадно-постановочному стилі фотографує дітей, і деякі з тих робіт нагадують класичні живописні полотна. Рууд ван Емпел теж зосереджений на дітях, проте його цикл «Світ» має відкрито салонний характер — чорношкіра дітлашня завмирає на тлі тропічної екзотики; чистісінька олеографія для віталень. Натомість, підлітки голандки Рінеки Дійкстри — зняті фронтально, у пляжних костюмах, на тлі моря — є персонажами безумовно, драматичними. Кубино-американець Ентоні Гойколеа вже вдається до чистого трюкацтва: розмножує сам себе за допомогою цифрових технологій теж у вигляді підлітків, як хлопчиків, так і дівчат. Виходять такі собі постмодерністські трагікомікси про агресивних, жадібних та неадекватних тінейджерів. Певне штукарство притаманне і «Стільцю Брема Стокера» британки Сем Тейлор Вуд, вже відомою нам по участі в українському павільйоні на цьогорічній Венеційській бієнале: модель підвішена на невидимому тросі у складній позі над стільцем, котрий також невідомо яким дивом тримається на одній ніжці; дівчина відкидає тінь, стілець — ні. Виходить стілець- вампір, хоча в цілому це виглядає аж надто формально.
Філіп-Лорка ДіКорсіа і Нан Голдін працюють набагато витонченіше: їх так чи інак цікавить, в першу чергу, внутрішня правда персонажів. ДіКорсіа зосереджує свою оптику на людях вулиці, повіях обох статей; ці образи запам’ятовуються як відчуттям глибокої самотності, так і неповторністю кожного з тих залишених суспільством людей. Голдін теж фотографує маргиналів, зокрема, трансвеститів, наркоманів у реабілітаційних клініках, але не зупиняється тільки на тому. В кожній, навіть зовні не надто гарній людині вона намагається знайти спалах пристрасті, сильне почуття. Саме тому портрет-профіль звичайного молодого чоловіка («Томмі у саду») сповнений нетутешньої, можна навіть сказати, небезпечної напруги, а батьки художниці, що святкують 50-ту річницю весілля, виглядають повними життєвих сил. А ось Анджела Вест в циклі «Мій тато» використовує свого батька фактично як актора, котрий кожного разу виконує нову роль і створює новий образ.
Китаєць Чан Хуан займає особливу нішу. Його фото так чи інак фіксують ситуацію розчинення індивідуального в колективному. Так, наприклад, в серії «Шанхайське родинне дерево» ієрогліфи імен предків від знімка до знімка поступово покривають обличчя трьох героїв, допоки не перетворюють їх на чорні маски. «Підвищити рівень води у ставку» намагається з десяток чоловіків, дорослих і зовсім дітей. А фото-апофеоз у цьому ряді «Додати один метр до анонімної гори» — пагорб з оголених тіл на тлі гірського пейзажу — вже було показане на одній з венеційських бієнале. Загалом же, ці твори, при всій їхній зовнішній безпристрасності, є надзвичайно точними документами епохи, коли людські життя розглядалися лише як витратний матеріал. Завдяки таким опуклим, чітко прочитуваним метафорам Чан Хуан і став усесвітньо відомим.
А втім, культових імен на цій виставці вистачає. Найвідоміші — Девід ЛяШапель, Саллі Мен, Хіроші Сугімото. Те, що робить ЛяШапель, можна назвати крупнобюджетним гламуром. Це гламур як ідея, гламур з нахабством, навіть з викликом. За моделей правлять зірки, причому кожного разу — у відверто міфологізуючих ситуаціях. Тому й перетворюється на «Американьску мрію» вбраний як офіціант Леонардо ДіКапріо з велетенським гамбургером у руці. А легендарний репер Тупак Шакур заклякає намилений у ванні, «Стаючи чистим». А інша зірка хіп-хопу, Емінем, теж голий, «Ось-ось вибухне», бо тримає в руках, котрими прикриває причинне місце, динамітну шашку. Загалом, все це схоже на ілюстрації до радикального глянцевого журналу.
Саллі Мен працює діаметрально протилежно. Це дуже незвично: чорно-білі стилізації під фото кінця ХIХ — початку ХХ століття не виглядають, однак, черговою ретроградною цяцькою: в них є своя таємниця, вони не піддаються однозначному витлумаченню і тим зачаровують.
Справжнім шедевром виставки є цикл морських фотографій японця Хіроші Сугімото. Ці, по суті, біхромні роботи балансують на межі порожнечі, на них практично нічого нема — лише темна поверхня води й світле небо над нею, тобто, два прямокутника і нічого більше; інколи межа розмивається, і майже все фото занурюється в темний серпанок. Проте від семи фотокартин у металевих рамках, розташованих одна над одною — від найсвітлішої до найтемнішої — важко відвести погляд. Це схоже на зовні нескладну мелодію: спочатку все зрозуміло й прозоро, але незчуваєшся, як її медитативна простота розливається цілим океаном асоціацій.
Підсумовуючи усе сказане: незважаючи на смаковi уподобання колекціонера, добірка «Око підсвідомості», все ж таки представляє світове фотомистецтво з повнотою, досі в Україні небаченою.
