У МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ ТІЛЬКИ РОЗГЛЯДАЛА ФОТОГРАФІЇ
— Оленко! Ви, напевно, на крилах летіли в рідне Запоріжжя?
Не тільки щоб обійняти маму, тата, прийняти поздоровлення за подвійний
успіх, але і щоб загладити провину. Адже це тільки у водевілях трапляється,
що наречена втікає з-під вінця, а наречений навіть не сердиться.
— Так, з медовим місяцем у нас з чоловіком не склалося.
Буквально з-за святкового столу мені довелося їхати до Австралії на чемпіонат
світу.
— Не секрет, що ваш обранець — Валентин — «підбив» вас
піти вчитися в університет?
— Чому «підбив», мені журналістика завжди подобалася, та
й досвід постійних переїздів і спілкування з різними людьми вже був.
— Так що, після закінчення спортивної кар’єри, станете,
як і ваш суджений, тележурналісткою?
— Ні. Два «телевики» в одній квартирі це вже занадто. Спробую
сама підшукати цікавий жанр, а поки пишу і складаю в ящик стола.
— Мені розповідали, що для вас понеділок — день щасливий?
— Так саме тоді і відбулося те фатальне побачення, що коштувало
мені свободи.
У квітні 1997-го я приїхала з Кубка Європи, і мене запросили
на запорізьке телебачення — розповісти про свій виступ. Той понеділок,
як і годилося, почався з неув’язки — кудись пропав основний ведучий, а
Валентин прийшов одночасно зі мною. Хоч і досі не може до ладу пояснити,
що його підняло з ранку-ранесенько, та ще й у понеділок. Що не кажіть,
доля грає людиною... А всі подальші події розвивалися швидко. Як у німому
кіно.
— Чоловік ходить на ваші тренування? Цікаво, йому ніколи
не хотілося вилізти на вишку, адже це цікаво навіть з професійної точки
зору?
— Раз спробував навіть стрибнути, але тільки з триметрового
трампліну, хоча погрожував вилізти вище. Репортаж про свій політ так і
не зробив.
— Ми ніколи не зможемо поспостерігати за синхронно-сімейним
стрибком?
— Це не виключено, але тільки «солдатиком».
— Олено, за свою кар’єру ви об’їхали півсвіту. Де б хотіли
побувати з чоловіком?
— Де завгодно, лише б удвох. Адже за великим рахунком,
тільки повернувшись з чемпіонату світу, через місяць після весілля відчула
себе молодою дружиною. А в Австралії доводилося задовольнятися переглядом
весільних фотографій разом з подругами.
— У вас, як я чув, проблема з купальниками?
— На сезон виділяється тільки два, а зношуються вони за
кілька місяців. Не в ганчір’ї ж виступати. От і доводиться викладати зі
своєї кишені. За кожне нове вбрання, бувало, платила по $100. Уявіть собі,
якби футболістам довелося купувати за свої кревні по декілька разів на
рік футболку, труси, бутси. Який скандал піднявся б. А у нас всі кінці
— у воду.
— Дозвольте мені розвинути тему: мені по секрету сказали,
що Валентин дуже уважно стежить за тим, у купальнику якого кольору ви тренуєтеся?
— Він так дізнається, який у мене настрій. Якщо одягаю
яскраві — до мені краще не підходити — можу нагрубити, образити, якщо —
суворий, однотонний, особливо білий, — отже, все гаразд. Все пробачу, все
зроблю.
— Тобто ви хочете сказати, що у вас вибуховий характер?
— Навпаки — врівноважений. Вишка не терпить запальності.
— Ви, по-моєму, собі суперечите — купальник один, другий,
третій.
— Ну не можна ж увесь час ходить тільки по струночці, бути
добренькою та правильною. Іноді й розрядка потрібна. От тільки треба знати,
коли і як.
— Відомо, що спортсмени пересичуються тренуванням, змаганнями,
переїздами. Той же великий Юрій Власов зізнавався. що часом просто ненавидів
штангу, навіть дивитися не хотів у її бік. А як у вас з цією справою —
з вишкою, стрибками, водою?
— Напевно, момент пересичення у мене не настав, хоч на
кожному тренуванні виконую по 60—70 стрибків. А воду я взагалі шалено люблю
— і не уявляю відпочинок влітку без неї. У тому ж далекому австралійському
Перті в дні відпочинку ми з тренером спеціально їздили купатися в океані.
Та що там говорити, я можу 2 години поспіль плескатися у звичайній ванній.
Одне з моїх найулюбленіших занять також пов’язане з водою — прання білизни.
— Якщо ми торкнулися теми ваших захоплень, чи гарна ви
господиня? Що ви робите в хвилини відпочинку і які страви вважаєте за краще
готувати?
— Дивлюся телевізор, подовгу розмовляю з чоловіком, що
ж до моїх кулінарних здібностей, то раніше добре вміла пекти торти, а взагалі
у мене чудово виходить смажена картопля. Я навіть мріяла відкрити своє
кафе або ресторанчик. Намагалася готувати не за кулінарними рецептами й
книгами, а старалася винаходити щось своє.
— Це бажання зрозуміле, адже під час численних поїздок
вам, напевно, вдалося спробувати багато вишуканих страв?
— Так, дуже запам’яталася китайська кухня — екзотика, незвичність.
Але найбільше залишився в пам’яті гіркий смак юшки з буряків під час змагань
у Польщі, коли мені не захотіли вручити головний приз. Досі клубок у горлі
стоїть.
— Уявімо собі, що всі кінофільми переглянуті, всі теми
з Валентином обговорені, білизна випрана, а смажена картопля та якісь міфічні
торти в минулому з’їдені. Як болільник на які змагання ви б відправилися?
— З фігурного катання або художньої гімнастики. Правда,
Валентин мене поступово долучив до футболу, баскетболу, гандболу.
— Як я зрозумів, ви хочете стати професійною журналісткою.
А пробували ви свої сили на цій ниві?
— Під час розіграшу Кубка Європи коментувала стрибки з
вишки.
— Вийшло?
— Не знаю, але те, що сильно хвилювалася і ковтала деякі
слова — це вже точно.
— Якщо ви не встигли у вихідний день приготувати, чи зможете
без запрошення з’явитися до свекрухи, як говориться, на млинці?
— Навіть дуже просто. Ми живемо окремо від наших батьків,
і тому я бажаний гість у його мами, а він у моєї.
МЕНІ ХОТІЛИ ДАТИ ІМ’Я НА ЧЕСТЬ... ШОКОЛАДКИ
— Я помічав, що декілька разів вас Валентин називав Оленкою.
Він завжди до вас так звертається?
— Ні, ще говорить ласкаво «Мій котик». А взагалі-то, це
ім’я хотіла мені дати при народженні моя мама, тому що дуже любила шоколад
«Оленка», який весь час їй носив мій батько. На жаль, при реєстрації в
ЗАГСі їм натякнули, що Оленка — це не заведено, і порадили назвати скромніше
і суворіше — Олена.
— Звісно, Оленка — щось казкове і далеке від так званого
соцреалізму. Колекціонування м’яких іграшок — звірів — це продовження нездійсненої
казки?
— Частково це так, адже в різних країнах водяться свої
дивовижні звірі, ось, наприклад, з Австралії я привезла найсимпатичнішого
товстенького ведмедя коалу, який живе на деревах. Цікаво, чи не правда?
І таких незвичайних іграшок у мене багато.
— Я знаю, що у вас є ще одна, але вже дуже серйозна, доросла
іграшка. З якою ви досить хвацько поводитеся.
— Не приховую, я просто відпочиваю, коли сиджу за кермом
мого «Жигульонка».
— І, звісно, як у будь-якої жінки-водія є свої взаємостосунки
з ДАІ.
— Природно. Одного разу, після невдалого тренування, розсерджена
сіла за кермо, щоб розвіятися, і треба ж такому трапитися, не помітила
лівого повороту й поїхала прямо. Тут, як з-під землі, інспектор, мовляв
панночка, з вас належить штраф. Валік спробував було зіграти на патріотизмі,
мовляв, за кермом чемпіонка світу, яка втомилася після тренування, на що
у відповідь сержант тільки посміхнувся: бачили ми таких — ще вчора двох
чемпіонів світу оштрафували і ви будете в моїй колекції третьою. Ось і
довелося викласти 18 грн. За кермо сів Валя, адже гроші останні були.
— Розказують, що одного разу на змаганнях ви переплутали
ноги з головою.
— Під час турніру в Данії перед входом до басейну, де ми
повинні були стрибати з вишки, стояла велика коробка з різнокольоровими
пакетиками, чого б і собі не взяти по парочці сувенірів. Тим більше, що
вони були схожими на гумові купальні шапочки. Ось ми з подружкою і проходили
в них перший день змагань. А другого дня, коли на трибунах стало більше
глядачів, з жахом помітили, що ці шапочки вони одягають на взуття.
— Те, що ви любите і якому відпочинку віддаєте перевагу,
ми вже з’ясували, а чого ви не любите?
— Працювати в саду на дачі. Ну немає у мене потягу до землі
й усе тут. Квіти, дерева — це по мені, а ось картопля, помідори, редиска,
з якими треба возитися — обкопувати, удобрювати, не викликають позитивних
емоцій. Бо так, буває, в басейні «напашешься»...
— Ви в самому розквіті сил, відома спортсменка. Кохана
дружина, слухняна дочка, а про продовження роду не роздумуєте?
— Ось з’їжджу ще в Австралію 2000 року, але вже на Олімпійські
ігри, а там видно буде. Дитина в дім — щастя в дім.
— От ви так любите воду. У вас батьки часом не гідротехніки
чи меліоратори?
— Аж ніяк, обидва дуже сухопутні: батько Григорій Семенович
працює в комерційній структурі, а мати Людмила Василівна — викладач у машинобудівному
інституті. Зате їх віддаленість від мого улюбленого виду спорту — стрибків
у воду, сторицею заповнює мій тренер Тетяна Олександрівна Турова, вона
дуже багато допомагає мені в життєвих ситуаціях.
— Це ми вже проходили: тренер у спортсмена або батько рідний,
або деспот, що вичавлює останні соки.
— У моєму випадку — це перше, і я рада, що у мене є такий
вірний старший товариш.
— І тепер останнє запитання. А що ж трапилося там з поїздом,
із Президентом країни?
— Та нічого особливого. Просто для вручення урядової нагороди
мене затримали у Києві, і я тоді не поїхала на досить важливий турнір до
Німеччини.
Закiнчення.
Початок читайте у № 56 газети
