У невеликій двокімнатній квартирі в Запоріжжі ми сидимо за столом і розмовляємо про життя, спорт і кохання. Співрозмовники кореспондента «Дня» дворазова чемпіонка світу зі стрибків у воду Олена Жупіна та її чоловік — спортивний журналіст Валентин Пересипкін. Обід, приготовлений Оленою, смачний і трохи незвичний — є кілька дуже ласих страв. Обстановка проста — 6 стільців, стіл, ліжко та кольоровий японський телевізор, це аж ніяк не бентежить моїх гостинних господарів.
У ДРУГОМУ ЖИТТІ ЗАЙМАЛАСЯ Б ГІМНАСТИКОЮ, В ТРЕТЬОМУ — ЗНОВУ СТРИБКАМИ
— Олено, схоже, з милим рай і в курені?
— А чого сумувати, все у нас в сім’ї чудово. Ось квартирою і машиною нагородили. Нам з Валентином тут затишно, а те, що всяких килимків і сервантів поки замало, не біда. Діло, як-то кажуть, наживне. Така у мене щаслива доля — побудувала дім і сім’ю буквально «на воді».
— Судячи з цієї вашої відповіді — все сходиться. Якщо вірити чуткам, то ви особа досить ексцентрична і непередбачувана. Це правда, що ви втекли від нареченого прямо з-під вінця, а якось вас «знімав» з поїзда ледь не сам Президент Леонід Кучма?
— На жаль, був гріх. Щоправда, як казав Марк Твен, усе це дещо перебільшено. Ви знаєте, що-що, а «роздувати» у нас уміють.
— Гаразд, про це потім. Краще розкажіть, що вас примусило піднятися на вишку під саму стелю і зробити свій перший крок уперед?
— Був такий час, що тренери з різних видів спорту ганялися за здібною дітворою. Я, як виявилося, підійшла у спортивну гімнастику, а чому б і ні... Струнке, симпатичне 4-річне дівча. Здавалося б, переді мною інші перспективи: і пурхала, мов метелик, і кульбіти пустотливо крутила, але от невдача — закрили нашу секцію. Хтось вигадав, що вона безперспективна в Запоріжжі. А хтось інший вирішив, що стрибки у воду — в самий раз. От і загнали всіх у басейн.
— І, схоже, ви не жалкуєте.
— Звісно, через багато часу замислювалася: якби у мене з’явилася можливість прожити друге життя, я б, швидше за все, залишилася в гімнастиці. Але утретє — обов’язково перейшла б у стрибки.
— Олено, відчуваю, що вам ризик навіть подобається. Падати з 10-метрової вишки, хоч і у воду, психологічно важче, аніж з метрової колоди.
— Брехня все, що я ризикова. Як і всяка нормальна людина, щоразу відчуваю страх. Але ні з чим незрівнянне відчуття польоту в момент виконання стрибка — це вище від усього. Куди той страх і зникає. Це відчуття не можна передати словами, його треба відчути.
Я ПІЗНАЛА ШКОЛУ НЕСПРАВЕДЛИВОСТІ
— У народі існує думка, що спортсменам ставлять оцінки не за знання. Ви вчитеся ось уже у другому вузі. Чи так це?
— Ви коли-небудь чули, що велика балерина досягала успіху в математиці Лобачевського? А художник маестро був дока у фізиці? Звісно ж, щасливі винятки мали місце. Але я не з них. Хоч я вчилася в школі зі спортивним ухилом, а потім в інституті за своїм профілем, де викладачі йшли назустріч, даючи можливість ретельно підготуватися до змагань. За всім устигнути було неможливо. От і доводилося тягати за собою гору підручників.
— А можна було і не тягати?
— Чемпіонці — запросто, але я так не можу.
— Прекрасна наша чемпіонка! А свою першу перемогу пам’ятаєте?
— Ще б пак. Гадаю, що і ви б не забули. Мій перший вояж у Польщу — у 12 років. Треба ж було такому трапитися — виграти перше місце. Я була на вершині щастя, але дорослі опустили мене на землю, нагородивши тільки свою землячку, яка була другою. Вочевидь, поляки розраховували тільки на перемогу і не спромоглися придбати кілька призів. Але хоча б для пристойності могли б принести щось і для гостей.
— Плакати хотілося?
— Ревіла.
— І не в останній раз?
— Були, звісно, прикрі поразки. Якщо по справедливості — це не має значення. А от перед Олімпійськими іграми в Барселоні російські тренери, які тоді стояли біля керма збірної, повелися як поляки. У них «містечковий» принцип взяв гору над спортивним. Відоме російське «не пущать!» коштувало мені поїздки на Олімпійські ігри. Так, для мене це був страшний удар. Вигравши друге місце на чемпіонаті СРСР, я з повним правом претендувала на поїздку до Барселони. Але мене не взяли, як я розумію, через політичні амбіції, вважаючи, напевно, що від України дві спортсменки — це багато. Хочу нагадати, що відбірковий чемпіонат Союзу перед Олімпійськими іграми виграла також українка, моя землячка Інга Афоніна, а представниця Росії виявилася лише третьою. І цілком резонним, але ніяк не справедливим, виглядає небажання Москви відправити на Олімпійські ігри двох українських спортсменів. Тим більше, що Союз наказав довго жити, і росіянам для утвердження власного престижу треба було виставити на Іграх якомога більше своїх учасників.
— Дуже засмутилися?
— А ви б ні, красиві сильні чоловіки?
— Вибачте, Олено. Але ж ви від цього стали міцнішою, злішою.
— Вам би таке випробування. Я дійсно якийсь час навіть не тренувалася. Судіть самі: незадовго перед Олімпіадою перемогла чемпіонку попередніх Ігор китаянку Фу Мінься — на турнірі серії Гран-прі в Мюнхені. А тут тобі, як-то кажуть, вибачай і голоблі завертай — психувала, місця собі не знаходила, якийсь час навіть близько до вишки не підходила.
— Та все ж знайшли в собі сили.
— А що залишалося робити? Тоді, страшенно розлютившись, я була повна рішучості довести не тільки спортивним чиновникам, а й самій собі, що я не гірше від своїх конкуренток, що я дійсно можу досягти найвищих вершин, попри всі перешкоди.
— Це хоч і не відразу, але вдалося сповна. Це не жарт, стати дворазовою чемпіонкою світу в австралійському Перті не всякому під силу. Більше того, набагато випередивши законодавиць мод у цьому виді спорту — китаянок.
— Якщо відверто, то розраховувала на бронзу, а там — як вийде.
— І вийшло ж. Навіть дуже симпатичненько.
— Передусім, дався взнаки досвід. У Атланті й у Севільї я пройшла таку школу, що боятися когось сьогодні було б просто безглуздо. Зараз мої виступи стали стабільними, я вже не хвилююся, як раніше, тверезо оцінюю свої шанси.
— Ви разом із своєю землячкою Свєтою Сербіною увійшли в історію спорту як перші чемпіонки світу із синхронних стрибків. Як це сталося?
— Все було дуже просто. Синхронно розбіглися, синхронно вистрибнули, синхронно увійшли у воду і випірнули чемпіонками.
— Хочете сказати, що все геніальне — просте?
— А ви доведіть зворотнє. А якщо чесно, почалося все з балощів. Під час різних свят стрибали утрьох і навіть учотирьох одночасно з різних вишок, причому в стилі клоунади. Це було досить ризиковано. Вочевидь, через це синхронні стрибки пройшли довгий і нелегкий шлях до свого визнання.
Закiнчення читайте в одному iз наступних номерiв
