Найбільшу кількість статуеток — вісім — передбачувано зібрав фільм «Мільйонер із нетрів», серед іншого — за кращий фільм і кращу режисуру (Денні Бойл). Кращим актором визнали Шона Пенна («Харві Мілк»), кращим актором другого плану — Хіта Леджера («Темний лицар»), кращою акторкою в головній ролі — Кейт Вінслет («Читець»), лідерство серед виконавиць другого плану — за Пенелопою Крус («Вікі Крістіна Барселона»).
З того, кому і за що вручено статуетки, можна зробити певні висновки. Але насправді загальна тенденція — причому не тільки в уподобаннях кіноакадеміків, а й загалом у мейнстримному кінематографі, стає зрозумілою вже в ту мить, коли оголошують номінантів у тих чи тих категоріях. Так що з цього, вже самого по собі, почесного списку було видно, що абсолютну перевагу мають дві теми: кохання та політика, а також два жанри — мелодрама та біографічна драма в різних варіаціях, але тут політичний акцент знов-таки найпомітніший. Ніяких костюмованих блокбастерів, комп’ютерних атракціонів, фантастики, і, відповідно, доволі низькі бюджети.
П’ять назв повторювалися в основних категоріях. «Оскари» за кращий фільм і режисуру виборювали «Мільйонер із нетрів» (режисер — Денні Бойл), «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» (Девід Фінчер), «Фрост проти Ніксона» (Рон Говард), «Читець» (Стівен Долдрі) та «Харві Мілк» (Гас Ван Сент).
Загалом, ці роботи є кінобіографіями, побудованими довкола сповіді або уважного розгляду життя одного героя. Відчутно мелодраматичний присмак у «Мільйонера», «Баттона» та «Читця». Чиста політика — у «Фрості» та «Мілку». Головна колізія створювалася суперництвом «Баттона» (13 номінацій) і «Мільйонера» (10 категорій). Тим більш приголомшливо виглядає провал Фінчера — лише три другорядні нагороди. А втім, далося взнаки протиріччя між задумом і втіленням. Фільм Фінчера — про унікальну людину, що живе проти течії часу, тож тут мав би бути внутрішній, режисерський сюжет про стосунки людини з часовою незворотністю. Однак замість філософської драми вийшла просто мелодрама. Режисер концентрується на стосунках Бена і його давньої коханої Дейзі замість того, щоб зосередитися на набагато цікавішій парі Бенджамін — час. Дует Бреда Пітта і Кейт Бланшетт — то майже ідеальна пара закоханих, але навіть зусиль цих акторів виявилося недостатньо, аби зробити з мелодрами щось більше.
Найбільш суперечлива категорія — фільм іноземною мовою — частково повторювала загальні уподобання відбірників. «Комплекс Баадер-Майнхоф» (Улі Едель, Німеччина) являє собою політичний трилер — виклад історії легенди світового тероризму німецького угруповання РАФ. «Клас» (Лоран Канте, Франція) знято за книгою Франсуа Бегодо — справжнього вчителя, котрий не тільки виступив співавтором сценарію, а й зіграв головну роль; ба більше, частина учнів і дорослих також зіграли самих себе. «Вальс із Баширом» (Арі Фолман, Ізраїль) — спогади автора про його участь у лівано-ізраїльській війні 1982 року в унікальній формі документальної анімації. «Реванш» (Готц Шпільман, Австрія) — по-європейському жорстка драма з вибуховим фіналом. Однак перемогло «Відправлення» (Йоширо Такіта) — судячи з усього, найменш оригінальна стрічка в усій категорії, доволі стандартна комедія з тих, які в Японії знімають у чималій кількості щороку.
В акторських номінаціях серед чоловіків склалася парадоксальна ситуація: у змагання втрутилися позакінематографічні фактори. Звичайно, Френк Лангелла («Фрост проти Ніксона»), Шон Пенн («Харві Мілк»), Бред Пітт («Загадкова історія Бенджаміна Баттона»), Річард Дженкінс («Відвідувач») — чудові актори, але для Міккі Рурка головна роль у фільмі Дерріена Аронофскі «Борець» («Рестлер») є безумовним і тріумфальним поверненням на екран. Наскільки Рурк грає самого себе — важко сказати; але те, що роль ним вистраждана, глибоко пережита — поза всяким сумнівом. Образ Ренді просто вражає своєю переконливістю. Рурк повністю прикує увагу залу — на його героя хочеться дивитися: співчувати йому, коли він засмучується, радіти за нього, коли в нього щось виходить.
Отож, перемогу Пенна нічим іншим, аніж ідеологією, пояснити не можна. У «Мілку» йдеться про активіста руху за права секс-меншин Харві Мілка, котрий, зробивши успішну політичну кар’єру в Сан-Франциско, був убитий колегою по адміністративній раді. Режисера картини розривали два бажання: з одного боку, зняти драматичну стрічку про легендарну особистість; з другого — зробити своєрідний кінематографічний гей-маніфест. Ван Сент детально показує всі найважливіші події в житті Мілка: але дуже швидко стає зрозуміло, що всі ці епізоди потрібні лише для створення того таки «маніфесту». Лишається враження, що все валиться докупи — і казенні промови, і особисті проблеми. Сцени, які мали б пояснити, що за особа Харві Мілк, режисер проходить поспіхом, намагаючися вкласти якнайбільше інформації у свій ідеологічний опус. Однак будь-яка людина є глибшою та більш суперечливою за власний імідж — нехай і ефектний. На жаль, у Ван Сента на передньому плані саме імідж — і практично нема людини як такої. Тому і Шон Пенн виглядає в цій ролі досить одноманітно, пласко — вочевидь, виконавський діапазон цього без сумніву чудового актора різко звузило річище, в яке його спрямував режисер. Як наслідок, сам приз (як і статуетка за оригінальний сценарій) виглядає нагородою самому Мілку чи тій справі, за яку він боровся.
Щодо кращої чоловічої ролі другого плану, то Джошу Броліну («Харві Мілк»), Роберту Дауні-молодшому («Солдати невдачі»), Філіпу Сеймуру Хофманові («Сумнів»), Майклу Шеннону («Дорога перемін») довелося змагатися, по суті, з... мерцем. І шансів у них було небагато. Бо нагла смерть Хіта Леджера додала до його останньої й без того зловісної ролі Джокера у «Темному лицарі» помітного відтінку фатальності. Актор грає не просто віртуозного лиходія. Леджерові вдається досягти дивної нейтральності свого образу — нейтральності знаряддя у руках долі, нейтральності інструменту, котрим перевіряється рівень людяності всіх інших героїв. Тому у фільмі й нема однозначного поділу на добро та зло — лінія розлому проходить через кожну окрему душу, і кожний лишається при своєму: Бетмен — із його приреченістю на самотність, Джокер — із його божевіллям. Саме це вражаюче божевілля і було відзначено належним чином.
Щодо жіночих категорій, то Кейт Вінслет виграла у тої-таки Меріл Стріп («Сумнів») згідно з переважаючою політико-драматичною тенденцією, бо виконала роль колишньої охоронниці концтабору, котра безуспішно намагається знайти себе в мирному житті. Статуетку за кращу жіночу роль другого плану присудили Пенелопі Круз, що зіграла ревниву подругу головного героя у фільмі Вуді Аллена «Вікі Кристина Барселона». Аллен завжди вмів добирати акторів, надто ж акторок — не тільки талановитих, але й гарних. У «Барселоні» таких красунь аж три: Ребекка Холл (Вікі), Скарлетт Йохансон (Крістіна) і Пенелопа Крус — однак лише останній вдалося створити яскравий, повнокровний характер.
Особливу колізію в категорії «Кращий документальний фільм» створила участь класика німецького та європейського кіна, одного з найцікавіших, найоригінальніших світових режисерів — Вернера Герцога. У його фільмах 1960—1970-х років, вишуканих і водночас таких, що шокують, зіграв свої найкращі ролі великий Клаус Кінскі. Творча еволюція Герцога в останні роки спантеличила багатьох шанувальників: режисер цілеспрямовано намагається засвоїти голівудську естетику, діаметрально протилежну всьому його досвіду. І це прагнення, здається, принесло свої результати: неігрова стрічка Герцога «Зустрічі на краю світу» — своєрідна притча, присвячена дослідникам Антарктиди, отримала номінацію. Однак дива не сталося, гору взяла американська гордість — відзначили кіномемуари про линвоходу («Людина на дроті»), котрий уславився переходом між вежами Всевітнього торговельного центру.
Отже, кінематографічна перевага — за політикою, третім світом і вічним коханням. Ось що чекає на глядачів цьогоріч. Колоритне поєднання — звичайно, за умови наявності таланту у тих, хто намагатиметься розказувати нам ці не надто нові історії.
