Головною ювілейною подією (і поки єдиною!) стала прямоефірна передача «Радіо «Культура» представляє...», що зібрала нещодавно у великій студії Концертно-студійного комплексу Національної радіокомпанії України кілька сотень людей, які прийшли на літературний вечір «Незабутній Павло Загребельний».
Перу класика української літератури належать близько 20 романів. Найпопулярніші з них — «Диво», «Тисячолітній Миколай», «Я — Богдан» та «Роксолана». На романах Павла Архиповича Загребельного виросло кілька поколінь українців. У 80-х роках твори письменника перекладалися, масово видавалися й розповсюджувалися неймовірними, як на сьогоднішній день, тиражами. Загальний тираж його доробку — майже 15 млн. книжок, перекладених 20-ма мовами. Книжки Загребельного залишаються напрочуд актуальними й популярними.
Вечір вів письменник Михайло Слабошпицький. До участі були запрошені друзі, колеги письменника, а також його соратниця і вдова Елла Михайлівна. Слухачі зі всіх куточків країни могли ставити їй запитання.
— Елло Михайлівно, як ви вважаєте, чи гідно країна відзначила 85-річний ювілей Павла Загребельного?
— Швидше, мабуть, ніяк не відзначила, в усякому разі, мені нічого досі не було відомо про якісь заходи, крім цієї великої і значної радіопередачі. За цей вечір я вдячна голові комісії з творчої спадщини Павла Загребельного письменнику Михайлу Слабошпицькому. А більше ні про що і нізвідки ні звуку. Я лише чула, що була підготовлена в Харкові книга спогадів про Загребельного, але вона теж іще не вийшла, затримується.
— Ну, можливо, хтось вам телефонував, наприклад, і розповідав, що ім’ям Загребельного планують назвати вулицю, готують меморіальну дошку або премію його імені заснувати хочуть?
— У мене і в думках нічого подібного не було: по-перше, ви ж знаєте, що він був дуже скромною людиною, по-друге, так мало часу минуло після його відходу, що сама втрата поки що затьмарює його рідним усе решту. Та і процес увічнення пам’яті у нас, якщо не помиляюся, теж починається, згідно із законом, через десять років після смерті — ще дожити треба... А що стосується ваших слів «може, хтось вам дзвонив», то після відходу Загребельного, знаєте, не лише з приводу питань відзначення ювілею дзвонити перестали, але і з усіх інших. Щоправда, і за життя він так і не почув декілька довгожданих дзвінків...
— Цікаво, яких саме?
— Особливо останніми роками він дуже хотів, щоб його покликали в університети, перш за все в ті міста, з якими його зв’язувала доля: Полтавський, Дніпропетровський, філфак якого він закінчував, ну й Київський. Адже він дуже любив спілкуватися зі студентською молоддю. Але ніхто так і не покликав... Я впевнена, що Павло Архипович сьогодні нас чує: збираючись вранці на цю зустріч, я поглянула у вікно, підійшла до його портрета, запалила свічку, помолилася і тихо сказала йому: «Я йду до тих людей, для яких ти писав, — до твоїх читачів і слухачів».
