І тут корисно звернутися до історії виникнення музейної справи у Києві і прослідкувати дуже важливий момент — хто конкретно створював, утримував, формував та опікав музеї, що існували тоді.
Дивно, але історія київських музеїв налічує не так уже багато років, як це здавалося спочатку. Першим був заснований в 1836 році Музей київської старовини при Університеті. Фундатором його став відомий київський археолог і містик, «відкривач» Золотих Воріт Кондратій Лохвицький — людина унікальної долі, «передвісник» великого авантюриста та археолога Карла Шлімана, який відкрив легендарну Трою. Саме особиста колекція К.Лохвицького стала першоосновою створюваного університетського музею. Надалі колекція поповнювалася за рахунок пожертвувань першого ректора Університету М.Максимовича, губернатора І.Фундуклея, професора М.Іванішева, професора В.Антоновича, який, будучи директором музею, науково описав його, а також численних розкопок. У 1873 році Рада Університету розділила музей на дві частини — музей старовини і музей витончених мистецтв, який складався із гіпсових зліпків відомих скульптур та зібрання архітектурних моделей, виключно для учбових цілей. Крім того, з 1838 року при Університеті існував і Мюнц-кабінет, прикрасою якого вважалася найкраща у Росії колекція монет та медалей. Однак доступ публіки до музеїв та мінералогічного й зоологічного кабінетів, що викликали великий інтерес, був можливий лише з дозволу деканів відповідних факультетів та професорів, у веденні яких вони знаходилися.
Другим за часом заснування (1873 р.) був унікальний Церковно-Археологічний музей, що знаходився при Київській Духовній Академії. Це було дійсно зібрання скарбів — від єгипетської мумії та старовини язичницького періоду, колекції ікон, хрестів та монет до величезного відділу київської старовини. Слід зазначити, що ця колекція була зібрана переважно на основі пожертвувань приватних осіб, завдяки сорокарічній подвижницькій діяльності доглядача музею, професора КДА, академіка Української Академії Наук, видатного вченого-історика та літературознавця М.І.Петрова (1840-1921). Досить сказати, що він видав два Покажчики Церковно-Археологічного музею (1880 та 1897 рр.), а також 5 томів альбому видатних пам’ятників музею (1912-1915 рр.) з численними репродукціями. Музей був відкритий для публіки в навчальний час щонеділі від 12 до 2 години, плата за вхід стягувалася 20 копійок. З 1914 року музей був закритий для відвідування і служив допоміжною установою при Академії. Окремим музеєм вважалася й Ризниця при Києво-Печерській Лаврі, але вхід до неї для публіки був закритий.
Першим загальнодоступним музеєм для киян став Міський музей, нині Національний художній музей. Ідея створення такого музею існувала у суспільстві вже з кінця 1880-х років, але втілилася у життя лише завдяки наполегливості Богдана Ханенка — відомого фінансового діяча, мецената та збирача власної художньої колекції. Про історію музею, спорудження окремої будівлі, що було, по суті, унікальним явищем для Києва, писалося дуже багато. Хотілося б закцентувати увагу лише на двох деталях. Заснований з ініціативи Б.Ханенка «Комітет для розробки питання про устрій Музею» займався не тільки збиранням грошей для майбутньої будівлі, але й запрошував брати участь у формуванні майбутньої експозиції багатьох відомих колекціонерів — потенційних дарувальників експонатури. Для подальшого розвитку цієї дуже складної справи та створення музею, до якого входили археологічна, історична, нумізматична, етнографічна, художня та промислова колекції, було створене «Київське суспільство старовини та мистецтв», кероване тим самим Б.Ханенком. Саме воно спромоглося розпочати та закінчити спорудження першого стаціонарного музейного приміщення, придбати та розмістити колекції, а також провести численні виставки. З цього випливає, що музеєм займалися зосереджені та енергійні люди, які змогли зібрати унікальний для Києва музей. Не дивлячись на те, що з 1909 року Міський музей вважався «у веденні» Міністерства торгівлі та промисловості (!), справжнім двигуном було згадане «Суспільство старовини та мистецтв». Забігаючи вперед, слід зазначити, що саме члени цього об’єднання у 1918 році, виходячи з катастрофічного становища, в якому опинився музей, посилаючись на свій статут, передали все майно та капітал державі.
З жовтня 1912 року у Києві існував ще один унікальний заклад, спеціально створений для поліпшення учбової справи та вдосконалення знань народних вчителів — Педагогічний музей імені цесаревича Олексія Київського учбового округу. Для цього у садибі Імператорської Першої Александровської гімназії (нині — гуманітарний корпус університету) архітектором П.Альошиним була збудована велична будівля на гроші відомого київського підприємця С.С.Могилевцева, який був почесним опікуном музею та матеріально підтримував його аж до своєї смерті у 1918 році. Усіма справами нового культурно-освітнього музею займалася спеціально для цього створена Рада музею. Музейні ж зібрання складалися з колекції наочних посібників, учнівських моделей, різних зразків шкільних парт та освітлення, гімнастичних тренажерів, зразків взуття та одягу для гімназистів, а також спеціалізованої бібліотеки з історії освіти. Музей також проводив симфонічні й хорові концерти та численні лекції.
Дещо схожим на Педагогічний музей був i Музей товарознавства при Київському комерційному інституті, який також мав численні відділи: палива, будівельних матеріалів, освітлювальних приладів, паперу та виробництв шкіряних, металевих, дерев’яних товарів, смакових та наркотичних речовин, колоніальних товарів, упаковки та іншого. Окремо при музеї знаходилися діючі кабінети торговознавства, залізничної, земської та міської справи. Цей музей був також відомчим, і при груповому відвідуванні було бажано повідомити й отримати дозвіл від директора інституту та адміністрації музею.
Тепер слід розповісти про те, якою була подальша доля цих музеїв і численних приватних зібрань — Терещенка, Ханенка, Гансена, Шлейфера та інших. Перша світова війна, що почалася в 1914 році, стала саме тим каталізатором, який приніс численні біди для київських музеїв і не тільки для них. Деякі музеї були згорнені та евакуйовані, і після повернення їх експозиції вже не відновлювалися, пізніше вони були розподілені між іншими музеями. Приватні ж зібрання були залишені напризволяще, і багатьом власникам було не до них, особняки терміново реквізувалися для потреб воєнного часу. Але справжня трагедія припала на 1918 рік, на час численних переворотів і захоплень міста різними військами. Загинула унікальна колекція картин І.М.Терещенка, що знаходилася в його будинку, на Бібіковському бульварі. Як писали сучасники: «Неприємно вражали залишки прекрасних полотен першокласних художників, розшматованих або безглуздо посічених шабельними ударами…Вкраденими виявилися 70 картин різних майстрів російської школи, Врубелівська «Одаліска», дві картини Рєпіна…»
Драматичні події переживала й колекція шедеврів західних майстрів, що належала Б. та В.Ханенкам. Так чи інакше, постраждали всі скарби музеїв, а багато з них були просто знищені або загублені.
До моменту остаточного приходу радянської влади місто виявилося практично без музеїв, з розграбованими колекціями. І лише героїчна самовіддана праця істинних подвижників науки — Ф.Ернста, Д.Щербаківського, М.Беляшевського, М.Макаренка врятувала музейну справу міста.
Підбиваючи підсумки, слід відзначити, що всі музеї міста розвивалися і зміцнювалися за рахунок спеціальних товариств або відомств, які приділяли їм першорядну увагу. Це було звичайною світовою практикою, коли захоплені та підготовлені люди займалися близькою їм справою. Держава ж лише регулювала та гарантувала їхню діяльність. У радянські ж часи картина життя музеїв цілком змінилася. Єдиними позитивними моментами стали загальна їхня доступність, а також створення нових музеїв i меморіальних комплексів. Але взамін держава стала контролювати всіх і вся, перебравши на себе роль ідеологічного та культурного вихователя мас. Дотація всіх музеїв стала загальнодержавною практикою, жодні товариства або аматори ні на крок до керівництва не допускалися. До початку 90-х років музеї остаточно стали «закритими установами» зі своїми дріб’язковими склоками й жалюгідною зарплатою. На превеликий жаль, найбільш талановиті та діяльні співробітники покинули музеї та подалися у вільне плавання. Музеї не діють і порожні й до сьогодні. Лише деякі з них, що мають доступ до «годівниці», або шукають свій шлях, виживають в нинішніх умовах.
Київський Музей однієї вулиці був створений громадською організацією —творчим об’єднанням «Майстер» у 1991 році. Цей музей не є історичним у звичайному розумінні, його можна назвати музеєм київської старовини, і він присвячений мешканцям Андріївського узвозу. Музейна колекція ТО «Майстер» налічує понад 5000 унікальних експонатів: предметів побуту, рідкісних українських стародруків, меморіальних комплексів знаменитих жителів Андріївського узвозу, творів живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва. Ми хотіли на конкретному прикладі історії однієї вулиці показати — без будь-яких ідеологічних переваг історію району, міста та країни загалом. Сприяє цьому й особливе художнє рішення експозиції, в якому предмети та події різних епох ніби «вставлені в раму» стилю модерн, який у більшості відвідувачів асоціюється із часом бабусь та дідусів і тим самим вносить у сприйняття експозиції свій особистий аспект. Надзвичайна насиченість експозиції допомагає відвідувачеві зануритися в атмосферу минулих років. Таким чином, наш музей продовжує традицію життя музеїв, перервану більше вісімдесяти років тому революційним хаосом.
І на закінчення хотілося б навести витримку з останньої роботи законодавця музейної справи, президента найпрестижнішого Європейського Музейного Форуму Кеннета Хатсона (1916-1999): «Деякі, можливо, навіть багато які музеї протягом найближчих двадцяти років припинять боротьбу за існування і закриються. Не за горами епоха так званих «громадських музеїв». Швидше за все, такі музеї будуть повністю обслуговуватися так званими волонтерами, які фінансово забезпечуватимуть себе не за рахунок музею, а іншими шляхами, і, в залежності від їхніх можливостей, досвіду та освіти, займатимуть різноманітні посади та позиції у музейному штаті. Вони організовуватимуть музей як своєрідний клуб та стимулюватимуть громадськість до того, щоб сприймати його саме таким чином. Велика частина громадських музеїв будуть присвячені питанням місцевої історії у найрізноманітніших формах. Вони поповнюватимуть свої колекції за рахунок подарунків та отримання спадщини за заповітами, і, щоб узаконити своє подальше існування, будуть зареєстровані як товариства або фонди. Деякі з них можуть функціонувати під патронатом місцевих органів влади, що забезпечують музею приміщення, беруть участь в оплаті опалювання, освітлення та прибирання. Схоже, що у найближчі двадцять років можна буде спостерігати значну кількість «експериментів», пов’язаних iз громадськими музеями, так само як і з вельми ефективним використанням у цих музеях праці волонтерів, щедро наділених уявою.
Дуже великі музеї перестануть користуватися популярністю. Є багато свідоцтв того, що останніми роками люди віддають перевагу маленьким, більш спеціалізованим музеям, музеям «з уявою», які можуть бути оглянуті та усвідомлені за одне відвідування.
Останнім часом музеї вимушені тратити невиправдано велику частину своїх коштів на утримання будівель. Це практично не залишає грошей на належне утримання музейних колекцій та достатнє фінансування нових напрямів діяльності та досліджень. З’явилося прагнення до того, щоб кожний музей був самостійним незалежним закладом, який може на законних підставах розпоряджатися своїми фінансами й формуванням внутрішньої політики як стосовно фінансів, так і у сфері науково-практичного розвитку. Уряди послідовно підходять до готовності передати музеям права, які б уможливили для музеїв отримання статусу «громадських культурних установ».
Те, про що кажуть міжнародні експерти, давно вже створено у нас, на Андріївському узвозі. Але незважаючи на величезну популярність, Музей однієї вулиці практично позбавлений можливостей проводити нормальну виставкову діяльність, а замість музейного виставкового залу створено потворний ерзац — Музей Подільського району. А як би хотілося утерти ніс Заходу! Поки вони тільки пишуть і повчають нас, як має бути, у нас це вже є. Справді, «нет пророка в своем Отечестве!»?
