Через два роки великому кінорежисерові Сергію Параджанову виповнилося б 90 років, і вже понад двадцять його немає з нами. На згадку про самобутнього митця, неперевершеного містифікатора, «найвільнішу людину в невільному світі» в Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка робіт українського оператора Юрія Гармаша і режисера театру і кіно Вінісіо Аріаса Рохаса (Іспанія).
Юрій Гармаш познайомився із Сергієм Йосиповичем Параджановим ще студентом, 1969 року. Як і багато його колег, був буквально загіпнотизований творчістю і самою особистістю ні на кого не схожого режисера. Вірменина, який народився у Тбілісі і зняв свої найвідоміші фільми в Україні.
Уперше Юрій Гармаш сфотографував Сергія Йосиповича кілька днів по тому, як той вийшов із в’язниці, в січні 1978-го, на квартирі його дружини Світлани Щербатюк. 1982 — 1983 рр. спостерігав за митцем крізь вічко фотокамери у Тбілісі, а 1988-го — в селі Чортория Чернівецької області, на батьківщині Івана Миколайчука.
Ці фотороботи і стали основою виставки, організованої за програмою проекту «In Memoriam. Сергій Параджанов» за підтримки Міністерства культури і туризму України, Національної спілки кінематографістів, Вірменського товариства культурних зв’язків, PARADJANOV ART.
Унікальні за своєю історичною значимістю, світлини Юрія Гармаша, виконані професійною рукою дуже хорошого оператора і пройняті особистим ставленням небайдужої до пам’яті Параджанова людини, не лише зберегли миті життя геніального режисера, що назавжди відійшли у вічність, а й розкрилися на виставці якомось особливим сенсом, підкріплені висловами про Сергія Йосиповича найвизначніших особистостей у світі кінематографа минулого ХХ століття.
Міркуйте самі.
Жан-Люк ГОДАР: «У кіно є зображення, світло і реальність. Параджанов був майстром і господарем цього храму».
Мікеланджело АНТОНІОНІ: «Колір граната» Параджанова, я вважаю, одного з найкращих режисерів сучасності, приголомшує досконалістю краси. Його внесок у світове кіно полягає передусім у тому, що він створив унікальну кінематографічну мову. Світ фільмів Параджанова — це чарівне поєднання кольору, пластики, музики і слова. У кадрах його картин — енциклопедичне знання східної культури і мистецтва, буяння фантазії».
Андрій ТАРКОВСЬКИЙ: «У СРСР не залякати людину неможливо. Але Параджанова все ж не залякали. Він, мабуть, єдиний у своїй країні втілював афоризм: «Хочеш бути вільним — будь ним».
В історії кіно мало геніальних людей. Брессон, Мідзогуті, Довженко, Параджанов, Бунюель... Жодного з цих режисерів не можна сплутати один з одним. Кожен із них ішов своїм шляхом, можливо, з певними слабкостями й дивацтвами. Але завжди заради чіткої, глибоко особистої концепції».
Ці слова, виголошені колегами Сергія Параджанова, ще раз підтверджують його незаперечну майстерність, новаторство, творчу самобутність, але Сергій Йосипович не був пам’ятником самому собі — він жив, як і всі: до нестями любив і сварився зі своїми близькими, гуляв із друзями, розігрував їх і щедро обдаровував, страждав і твердо вірив у свою винятковість.
В інтерв’ю, яке ми пропонуємо вам сьогодні, Параджанов розповідає... про Параджанова. Можливо, всі, хто схиляється перед творчістю режисера, трохи більше дізнаються про нього як про людину.
Це не автобіографічні нотатки яскравого, не передбачуваного в усьому, що він робив, як жив, Сергія Параджанова. Це живі спогади близької для великого режисера людини — його племінника Георгія Параджанова.
Георгій — професійний кінематографіст. Його документальний фільм «Я помер у дитинстві», присвячений Сергієві Йосиповичу Параджанову, кілька років тому закривав офіційну програму Каннського кінофестивалю. Він — про розплату за геніальність, про те, які страждання можуть чекати обраного.
Картина здобула гран-прі Міжнародного кінофестивалю «Золота абрикоса» в Єревані. Удостоєна Першого призу — «Золота тарілка» — на кінофесті «Ісмалія» (Каїр) та визнана кінокритиками найкращим фільмом цього форуму. Здобула перемогу серед гідних конкурентів стрічка «Я помер у дитинстві» і на кіноогляді в японському місті Фукуока, і в Москві на «Сталкері» була номінована на престижну премію російської кіноакадемії «Золотий орел».
Ми зустрілися абсолютно випадково. Георгій ПАРАДЖАНОВ приїхав до Києва інкогніто, у справах, на зйомки фільму про самобутню українську художницю Марію Приймаченко. Нас познайомив мій давній друг — оператор Володя Піка, який допомагав режисерові в Києві. Як же я могла не скористатися нагодою та не розпитати Георгія про його знаменитого дядька? Він люб’язно, зі східною галантністю, погодився.
— З якого віку ви пам’ятаєте Сергія Йосиповича?
— Можна сказати, що я був поруч із дядьком усе своє життя, від народження, хоча був час, коли Серьожа (так Георгій називає Сергія Параджанова з дитинства. — Авт.) жив у Києві, сидів у в’язниці. А останні 12 років його життя, з 1978-го до 1990 року, ми вже провели разом, в одному будинку. Ці роки, години, хвилини стали найкращими, найнасиченішими митями мого життя, великими університетами! Утім, мушу зізнатися, що все ж не він був головним авторитетом у мої дитячі роки. Перший вихователь — бабуся Сіран. Мати Серьожі та Рузанни, моєї мами. На згадку про неї я написав сценарій «Усі пішли», одержав за нього приз імені Андрія Тарковського. Може трапитися, що саме за ним зніматиму повнометражний ігровий фільм. Зараз працюю над великою повістю, яку назвав «Усе, що я пам’ятаю». Вона пов’язана не лише із Сергієм Параджановим, а й з подіями, що відбувалися ще до мого народження, але я про них знаю. Бабуся розповідала мені приголомшливі історії! Повинен сказати, що багато людей, які видали спогади про дядька, про його оселю, дуже напружилися, чекаючи виходу книжки. Нервуються, ревнують.
— Відомо, що Сергій Параджанов був непростою людиною. Напевне, деколи нестриманим, навіть грубим... Як спілкувалися з ним? Адже ви сприймали Сергія Йосиповича не як генія, а просто як рідну людину...
— Я чудово розумів, хто жив поруч зі мною. Цінував кожне його слово, кожен рух. Наприклад, коли Серьожа їв, дуже любив дивитися на його руки. Ніколи не бачив нічого красивішого і досконалішого! Просто неймовірно, як людина поводила себе з простим шматком хліба! З яким благоговінням ці товсті руки тримали його! Звісно ж, я розумів, що за величина мій дядько Серьожа... З іншого боку, ніколи не був фанатиком, не сходив з розуму, не задавався від того, що він — велика людина. Закохувався в його колажі, кіно, друзів тощо. Але для мене це було буденне життя. Як бутерброд із маслом. Його подарував мені сам факт мого народження, розумієш? Для когось спілкування з Серьожею уявлялося неймовірним святом, для мене ж це був побут: ми сварилися, сперечалися... А 1978 року він мене посадив у в’язницю...
— Як це?!
— Можеш собі уявити! Щоправда, я не сидів, проте судимість за спробу вбивства дядька у мене є! Одного прекрасного дня він у повному розумінні слова довів мене до божевілля! Настільки, що я схопив сокиру і пішов на нього, а він побіг у міліцію і написав заяву... Потім ми помирилися.
— Ви буваєте зараз у вашому тбіліському будинку?
— Будинок давно продано Суреном, Сергієвим сином, за п’ять тисяч доларів. Мені дуже прикро, що так сталося, тому що я вірю в те... Не хотів говорити, але все ж скажу: я вірю, що це житло нікому не принесе щастя, і гроші, виручені за нього, — теж. Будинок був проклятий старою моєю бабусею.
— За що, можна дізнатися?
— Думаю, наш будинок надто багато бачив, надто багато знає. Мені здається, він мав завалитися. Він повинен був завалитися! І на його місці я хотів збудувати фонтан. Щоб на площі, де стояв наш будинок, просто дзюркотіла вода! Сьогодні, на жаль, він перебудований, там від його ажурних балконів нічого не залишилося. Будинок уже не наш: Сергія немає, мама теж померла, я давно не живу в Тбілісі. Я був останній, хто замкнув двері нашої оселі, і зробив, як на мене, геніальний колаж «Усе, що залишилося від мого дому». Два ключі, дзеркало з туалету і замок. Зараз Віктор Баженов видає чудову книжку світлин «Сергій Параджанов», і на суперобкладинці — мій колаж.
— Вам прізвище Параджанов допомагає чи заважає?
— І допомагає, і заважає. Переді мною відчиняється багато недоступних дверей: хочеш не хочеш, але чиновники повинні мене вислухати. Може, нічим і не допоможуть, але прийняти зобов’язані. Деколи навіть дають гроші на проекти. Але дуже багатьох це прізвище дратує. Просто дратує, і все! Гадаю, Сергій Йосипович накапостив багатьом. Справедливо. Справедливо! Але накапостив.
Сергій мав померти, щоб про нього всі стали кричати. На кожному розі! А він і за життя все знав про себе і сам робив Параджанову імідж. Серьожа був найкращим іміджмейкером! Такі люди, як він, починають війни, здійснюють революції. Він і зробив революцію в кіно, в жанрі колажу. Жоден режисер світу не має подібного будинку-музею, як Параджанов у Єревані. У фонді Фелліні є 12 краваток, і все! А в музеї Сергія Йосиповича багато хто з президентів, які приїжджають до Вірменії, вважали за честь там пообідати, і Азнавур там співає та куштує далму. Отже, дядько заслужив таке ставлення до себе. Серьожа дуже добре розумів, хто він є. Він нерідко казав у запалі (звертаючись до своєї дружини Світлани Іванівни Щербатюк) — ось, тітка може підтвердити, якщо пам’ятає. Він кричав: «Ви будете касирками в моєму музеї!» Хоча музею тоді ще не було. А він уже передбачав: «Сидітимеш там і крастимеш гроші! Було 200 відвідувачів, а ти скажеш — 120!..» (Сміється.)
— Сергій Йосипович снився вам коли-небудь?
— Щоночі.
— Сни кольорові?
— Так. Мені сняться лише кольорові сни.
— А ви знаєте, кому вони сняться?
— Ні.
— Кажуть, шизофренікам...
— А хто сказав, що я нормальний? Ви хочете сказати, що ви нормальна людина?
— Я — точно ні.
— Чорно-білі сни не снилися мені ніколи. А кольорові сняться щоночі.
— Ви не перебільшуєте?
— Ні, дитинко, я взагалі не брешу. Приходить явний Сергій Йосипович. Реальний. А одного дня приснився Андрій Тарковський. Я добре знав його особисто. Він — найближчий друг Серьожі, бував у нас удома. Вони дружили, розуміли один одного, і коли Андрій помер, дядькові його дуже не вистачало, він казав, що тепер нікому щось сказати. А Сергій сниться практично щоночі.
— Він щось каже вам?
— Він, може, зі мною не говорить ось так реально, як я з вами. Не дивиться так, як я дивлюся на мою улюблену тітку, яка сидить у перлах у куточку (дружина Параджанова, Світлана Іванівна Щербатюк. — Авт.)... Але вранці, коли прокидаюся, після молитви отримую неймовірний емоційний заряд. Вочевидь, дядько хоче, щоб я щось ще створив. Може, наклеїв новий колаж? Я не можу без цього жити, це — моє щастя.
— Що хорошого ви запозичили від Сергія Йосиповича?
— Хороше питання. Мені одного разу Сергій сказав дуже важливу фразу: «Я тебе ненавиджу, ти став таємним спостерігачем мого життя». Наче я вп’явся в його груди і смоктав їх. Як вовчиха. Я тоді не розумів, що він мав на увазі, але минув час, і роки, прожиті з дядьком, закарбувалися в пам’ять. Тепер, коли я став самотньою людиною. Адже Москва — жахливе місто, там людина дуже самотня. Я часто плачу. Пишу роман, згадую Серьожу — і гірко-гірко плачу...
