Закінчилося середньовіччя, почалися нові часи. Старенький тато-інквізитор вийшов на пенсію, ходить у парк, де збираються такі ж старигани-пенсіонери. Сидять, згадують колишні часи.
- Пам'ятаєте того дивака? - згадує тато-інквізитор. Ну, того, котрий сказав, що вона крутиться?
- Хто крутиться? Дружина його, чи хто?
Тато-інквізитор напружує пам'ять:
- Та ні, здається, не дружина.
- Може, донька?
- Може, і донька... Я добре пам'ятаю, як він сказав. А все-таки, каже, вона крутиться.
- Гарненька? - заворушилися старигани.
- А хто її знає. Вони ж так крутяться, що обличчя не роздивишся. - Тато-інквізитор помовчав пригадуючи. - У цього дивака, окрім доньки, був іще син. Здібний такий хлопчина. Йому довірили бути при батьку інформатором - усе-таки стежить і доносить не чужа людина. Батько, бувало, слова не встигне сказати, як воно вже відоме органам інквізиції.
Хтось згадав про феноменальну дитину, котра засадила у в'язницю батьків, потім усе життя носила від них передачі. Не їм передачі, а від них, бо був улюбленим і єдиним сином. Так і жив усе життя на батьківських в'язничних передачах, ніде не працюючи...
Усі зітхають: так, діти сьогодні вже не ті. І батьки вже не ті. Та що там згадувати! Краще зіграймо в стукалочку!
Усі знову заворушилися. Стукалочка - чудова гра. Ставки, щоправда невеликі, але які ставки, коли такі пенсії!
Старигани зітхають: пенсії, звісно ж. Не ті. Такі маленькі пенсії - за таке велике середньовіччя!
