При часто обгрунтованій критиці того, як визначаються переможці премії Американської кіноакадемії, справедливим буде зазначити, що у кожному новому змаганні номінантів «Оскара» певною мірою прослідковується свій сюжет, особлива інтрига, яка згодом впливає на всю кіноіндустрію. Головною — мабуть, навіть сенсаційною — особливістю нинішнього «Оскара» було те, що вперше на першість у конкурсі претендувала не просто європейська, а французька (якщо бути точним, франко-бельгійська) картина. З тієї миті, як брати Люм’єр провели перший кіносеанс, Франція й Америка є, мабуть, найбільш принциповими опонентами в тому, що стосується кінематографа. Водночас шанси будь-якої стрічки, знятої поза англомовним світом, на здобуття статуетки за кращий фільм наближалися до нульових. Але «Артист» Мішеля Хазанавічуса було висунуто на премію в десяти категоріях, серед яких «кращий фільм», «краща режисура», «краще виконання головної чоловічої ролі», «краща жіноча роль другого плану», «кращий оригінальний сценарій». Знятий французами в Лос-Анджелесі, він вийшов у певному сенсі більш американським, ніж багато американських фільмів, і водночас гранично французьким у повноті стилізації й у відчутті історії кіно; по суті, весь «Артист» — вишукане цитування різних стилів і знакових творів, винахідливо організоване довкола легкого до ажурності сюжету. Кіноакадеміки присудили п’ять премій: за кращий фільм, кращу режисуру (Мішель Хазанавічус), кращому акторові (Жан Дюжарден), за кращий оригінальний саундтрек (Людовик Бурсе) і кращий дизайн костюмів (Марк Бріджес).
Голлівуд запропонував малопереконливу альтернативу — «Хранителя часу» (Hugo) і «Бойового коня» — аж ніяк не найвдаліші роботи Мартіна Скорсезе та Стівена Спілберга відповідно, зняті відчутно для дитячої аудиторії, але при цьому висунуті відразу в 11-ти й у шести категоріях. Як компенсацію Кіноакадемія дала «Хранителю часу» ті самі п’ять премій, щоправда, у технічних номінаціях: операторська робота, звук і монтаж звуку, кращі спецефекти й художнє оздоблення. Бажанням не образити своїх можна пояснити також і першість «Непереможених» Деніела Ліндсея і Т. Дж. Мартіна в змаганні документальних повних метрів: це не просто американський, а дуже американський фільм про провінційну команду з американського футболу, що піднялася до вершин слави, — чергова версія улюбленої в Новому Світі казки про чистильника чобіт, який став мільйонером. Хоча, якщо виходити з суто художніх критеріїв, беззаперечним лідером документальної номінації була «Піна» німецького класика Віма Вендерса — виконана в 3D поетична присвята легендарній хореографу й танцівниці Піні Бауш. Неігрове кіно в Кіноакадемії стандартно прирівнюють до публіцистики, до соціального репортажу; останні фільми категорії так чи інакше присвячені актуальним темам, і підкреслено естетична «Піна» з цього ряду відверто випадала.
Утім, участь «Піни» цього разу не була аномалією: інший цікавий бік «Оскара»-2012 — нечувана кількість авторського (нехай часом і формально авторського) кіно. Окрім «Артиста», це було епічне «Дерево життя» анахорета Терренса Маліка, що підкорило торішні Канни, «Північ у Парижі» нью-йоркського інтелектуала Вуді Аллена, «Моторошно голосно й надзвичайно близько» британця Стівена Долдрі (автор драм «Години» та «Читець») і малобюджетна трагікомедія (хоча правильніше було б сказати — мелодрама) «Нащадки» Александра Пейна з Джорджем Клуні в головній ролі. Кіноакадемія тенденцію заохотила, віддавши приз за кращий сценарій Вуді Аллену, а за кращий адаптований сценарій — Пейну, який пристосував для екрану книгу Хауї Харта Хеммінгса. «Дерево життя», незважаючи на візуальну досконалість картини, мало чи не найменші шанси через «Золоту пальмову гілку» Канн: «Оскар» не любить дублювати «Пальму».
Ще одна опозиція утворилася в номінації «кращий фільм іноземною мовою». Там опинилися роботи режисерів з країн, що перебувають на межі війни: іранське «Розлучення Надіра та Сімін» (режисер — Асгар Фархаді) й ізраїльська «Примітка» (Джозеф Седар). Перемогло «Розлучення» — тепер у Фархаді, окрім «Золотого ведмедя» торішнього Берлінського фестивалю, є американська статуетка. Обидва рішення рівною мірою політичні й кінематографічні. Фархаді через конфлікт між двома пересічними сім’ями намагається показати ситуацію в іранському суспільстві в цілому. Релігійні обмеження як прикриття для власних інтересів, необхідність брехати, щоб захистити свій добробут і свободу, утиски прав жінок показано через ланцюжок побутових ситуацій, що ставлять героїв у надзвичайно неприємне становище. Нічого нового в розвитку кіномови фільм не пропонує, хоча знятий добротно й акторські роботи на найвищому рівні; його перевага серед інших номінантів — «Розлучення» знято в країні, де акторів оголошують поза законом, а режисерів кидають до в’язниць і забороняють працювати в професії на 20 років — з великою імовірністю, Фархаді може спіткати така сама доля.
Серед інших у цій номінації був фільм, що має певне відношення до України. «Укриті» одної з найбільш відомих польських режисерок Агнєшкі Холланд — заснована на реальних подіях історія про те, як одна людина врятувала кількох єврейських біженців у окупованому нацистами Львові. У картині, окрім польської, ідишу й німецької, звучить також українська мова, а одну з ролей грає киянка Олена Леоненко — прославлена нині в Польщі як актриса та співачка.
Що ж до акторських робіт, то в категорії «краща чоловіча роль другого плану» журі явно діяло за принципом «краще пізно, ніж ніколи», нагородивши 82-річного Крістофера Пламмера (найстарший актор, який коли-небудь отримував цей приз. Меріл Стріп (інтерв’ю з нею читайте в завтрашньому номері «Дня») здобула третього «Оскара» за роль Маргарет Тетчер у «Залізній леді». Фільм Філліди Ллойд — це кінобіографія найвідомішого з часів Черчилля прем’єр-міністра Великої Британії, зроблена дуже традиційно. Ллойд (для неї це друга картина за участю Стріп після мюзиклу «Мама Мія!») показує здебільшого старість Тетчер, яка розмовляє з примарою давно померлого чоловіка. Спогади подано флешбеками: дитинство, батьки, перша зустріч, з чоловіком, початок, розквіт і закінчення політичної кар’єри, атмосферу епохи передбачувано передано через хроніку. Одне слово, нічого видатного, крім самої Стріп: із завданням олюднення Тетчер вона і її гримери (які також отримали статуетку) впоралися набагато краще за режисера.
А кращою актрисою другого плану стала Октавія Спенсер, яка яскраво і переконливо зіграла в заснованих на реальних подіях «Слугах» — драмі про чорношкірих служниць у махрово-расистському містечку на півдні США на початку 1960-х.
Підсумовуючи, можна з цілковитою впевненістю сказати: цей «Оскар» увійде до історії як один з найбільш нетипових за весь час існування премії.
Довго і щасливо
Володарем п’яти статуеток став фільм-казка про золоте століття культури.
В «Артистові» Хазанавічус показує Голлівуд часів навіть не кризи, а справжнього тектонічного зсуву — введення звуку в кіно, що майже збіглося з початком Великої депресії. Багато кар’єр пішло на спад, багато, навпаки, народилося завдяки цій дивній розвазі — картинці, що говорить з білого екрану. Знайшовши додатковий канал дії, кінематограф став іще ближчий до галюцинації, до мари.
Власне, один із найважливіших епізодів — сон героя (нагадаємо, сновидіння та мрія в англійській мові позначаються одним словом). Згасаюча зірка німого кіно Джордж Валентин (Жан Дюжарден) у себе в гримерці, він ставить склянку — і склянка зі стуком опускається на стіл, він виходить на вулицю — і чує, як сміється дівчина з кордебалету, як регочуть дві, три, безліч дівчат, як звукова лавина накриває світ, як, нарешті, пір’їнка падає на землю з гуркотом багатотонної глиби. Його світ беззвучної ілюзії, де смисли створюються жестом, а слово лише скромно обслуговує титри, руйнуються цим безцеремонним вторгненням. Звук означає вигнання з раю, проникнення двозначності й півтонів у світ сміливців, принцес і лиходіїв, де Валентин володарює неподільно. Жвава красуня Пеппі Міллер (Береніс Бежо) очолює цей наступ. Робота Бежо — каскад чарівних гримас, самозабуття в танці, легкість рухів, так само Дюжарден вільно почувається в масці дещо комічного мачо. Головні герої не виходять із образів, живуть, лицедіючи. Але грають їх сьогоднішні виконавці, це кіно початку ХХІ, не ХХ століття. Стверджувати, що «Артист» — оммаж ранньому Голлівуду, означає обмежувати побачене. Посвяти є на всіх рівнях: у музиці (композитор — Людовик Бурсе) відгукуються «Весна священна» Стравінського й «Трістан та Ізольда» Вагнера та прямо цитується тема кохання з саундтрека до хічкоківського «Запаморочення», візуальний ряд відсилає не лише до комічних 1920-х, але й до «Метрополісу». Ряд алюзій можна продовжити, питання в іншому — що за рамками ретельно продуманого центона?
Після оголошення номінантів нинішнього «Оскара» окреслилася цікава кіноісторична колізія. У «Х’юго» («Охоронцеві часу») Скорсезе відхід Мельєса з професії пояснюється кризою глядацької свідомості, що вразила Європу після Першої світової війни. Реальна причина є прозаїчнішою: Томас Едісон, упевнений у тому, що саме він винайшов кінематограф, уважав, що права на будь-які фільми належать йому за умовчанням, і демонстрував роботи Мельєса, не виплачуючи останньому ні копійки. Через втрати найбільшого — американського — ринку студія Мельєса в результаті збанкрутувала, автор «Подорожі на Місяць» був змушений перекваліфіковуватися на продавця іграшок. Реальний Жорж Мельєс та екранний Джордж Валентин у нападі відчаю спалюють плівки зі своїми фільмами. В обох випадках артист стикається не з технологією, а з ринком.
У «Китаянці» французького радикала-експериментатора Годара один із героїв говорить про Мельєса як першого хронікера: він демонстрував нові чи передбачувані винаходи, актуальні на той момент політичні події — на відміну від Люм’єрів, що працювали радше як художники-імпресіоністи. Казка документує мрії; метасюжет «Артиста» — казка про золоте століття (екранної) культури, що не завершується. Звідси — внутрішній парадокс фільму Хазанавічуса: Артист, подібно до казкових велетнів, яких він грає в «Російській справі», «Зорро», в підсумку невразливий, що б із ним не відбувалося. Важливі не звук чи його відсутність, не чорно-біла чи кольорова картинка, навіть не виторг у кінотеатрах — доба невинності відтворена за допомогою сучасних технологій, рятівниця на стильному автомобілі встигає вчасно, найзнаменитіший у світі Джек-Рассел-тер’єр Уггі зуміє розжалобити й привести поліцейського на пожежу, й у фіналі герої перетворяться на Джінджер і Фреда: сновидіння-мрія триває, нова ілюзія запущена на екран.
Що таке вічність? Це знімальний майданчик.
Автор дякує кінотеатру «Київ» за допомогу в підготовці рецензії
