Тоді як його побратими по перу скаржаться на відсутність уваги до письменницького ремесла з боку держави та занепад книговидавничої справи в Україні, він щорічно «видає на- гора» повновагу «цеглину» своїх творів. Іноді й дві, причому багатотисячними накладами та в лакових палітурках. Протягом десятка років письменницької кар’єри В. Чередниченко опублікував 18 книг, більшість із яких присвячені діяльності української правлячої ділової еліти — банкірів і підприємців, мерів і губернаторів, міністрів і президентів. Деякі з цих книг, наприклад «Метро від Президента» або «Четвертий розворот», мали успіх далеко за межами Дніпропетровська, а розділи з них передруковували періодичні видання України та Росії. Сьогодні невтомний письменник закінчує трилогію про українського Президента Леоніда Кучму, два томи якої він уже презентував на книжкових виставках у Москві та Франкфурті-на-Майні. Одночасно В. Чередниченко працює над першим томом трилогії про президента російського — Володимира Путіна. Ці твори, випуски яких відповідно приурочені року України в Росії, а потім і Росії в Україні, на переконання автора, повинні не тільки розширити знання еліт сусідніх країн одні про одних, але й зміцнити імідж України на міжнародній арені.
— Володимире, що спонукало писати книги про політику, а не популярні сьогодні детективи або, скажімо, фантастику?
— Подібні запитання мені ставили неодноразово, але я завжди нагадую, що народився і виріс у Дніпропетровську. Сам Бог велів дніпропетровцям писати про політику, тим більше, що серед наших земляків були і генсеки, і президенти, і прем’єр-міністри. Звісно, я не можу сказати, що народився письменником, — мої батьки були залізничниками, а дитинство минуло на робочій околиці. Проте, потяг до пера я відчув саме в армії, коли за порадою начальника політвідділу почав писати замітки, а потім і статті до газети військового округу. Коротше кажучи, на філфак Дніпропетровського університету я прийшов уже з солідним багажем — 150 публікацій, чим приголомшив своїх майбутніх наставників. Та в студентські часи я заробив славу нехлюя. І не тому, що гуляв і горілку пив, а просто міг поїхати до Москви чи Києва, ходив до редакцій та пропонував свої статті в «Известия», «Правду», «Комсомолку» й інші провідні видання. Дещо публікували, але коли справа дійшла до розподілу, мене, безпартійного, не взяли до жодної місцевої газети. І я вирушив до школи викладати українську мову та літературу. А на дозвіллі почав писати підручник з етики та психології сімейного життя. Ця книга, нехай і невеликим накладом, у 1989 році побачила світ у Москві. А я, окрилений успіхом, попросився працювати викладачем у колонії для важких підлітків, щоб зібрати «живий» матеріал. У результаті видав ще дві книги — своєрідні педагогічні роздуми. Але тут настали скрутні часи початку 1990-х, коли видавництва виявилися «на мілині», а педагогічна література, за великим рахунком, нікому не потрібною. Признаюся, що часом мене охоплював відчай, але, як часто буває, багато що змінив випадок. Одного разу я зустрів старого знайомого, який обіймав тоді чималу посаду в обласній адміністрації. Поговорили про життя-буття, і він попросив написати серію оповідань про міліцію до чергового ювілею. Познайомив зі спонсорами, які допомогли видати книгу «Зраджують тільки свої». Водночас я почав придивлятися не тільки до життя міліції, а й місцевого начальства. Тим більше, що саме у цей час дніпропетровці почали обіймати в Україні дуже важливі посади.
— Отже, і ви не уникли спокуси писати детективи?
— Ні, швидше за все, це були оповідання, а потім і повісті про будні міліції. Робота у них, слід сказати, вельми специфічна, і для того, щоб писати зі знанням справи, доводилося виїжджати з «операми» на місця випадків, спілкуватися у неформальній обстановці. Тоді та й пізніше я написав цілу низку книг про співробітників МВС, у тому числі й «На контролі у міністра», де головним героєм є Юрій Кравченко. Між іншим, від знайомих міліціонерів я дізнався і про детективну історію, яка мене натхнула на написання книги «Метро від Президента». Річ у тому, що дніпропетровський метрополітен почали будувати ще за часів Генсека Л. Брежнєва. Згодом фінансування припинили, а коли після «перебудови» огледілися, то виявили, що дороге обладнання вже розкрали і частково продали Польщі. І поки будівельники добудовували підземні споруди, дніпропетровська міліція зуміла не тільки знайти зловмисників, а й повернути державне майно. Зрозуміло, в книзі це тільки одна з сюжетних ліній, а головне полягало в тому, щоб показати, ціною яких зусиль, незважаючи на економічну кризу, дніпропетровці змогли подужати масштабне будівництво. Певним чином це було випробування на міцність і молодої державності України, а головна роль, на мій погляд, тут належить Президенту Л. Кучмі. Звичайно, в книзі згадується багато відомих людей, у тому числі й дніпропетровський губернатор П. Лазаренко. Він є й одним із персонажів іншої книги «Четвертий розворот», де йдеться про трудові будні дніпропетровських авіаторів і реконструкцію місцевого аеропорту. Адже слів із пісні, як кажуть, не викинеш. Пізніше мені неодноразово згадували, що я писав про П. Лазаренка, хоч він ніколи не був головним героєм моїх книг. Набагато більше я писав про інших відомих дніпропетровців, які обіймали або обіймають високі посади в Україні — про Валерія Пустовойтенка, Володимира Яцубу, Івана Кириленка, Сергія Тігіпка або, наприклад, про колишнього міністра транспорту Леоніда Костюченка.
У поїздках Україною мені довелося познайомитися з мерами різних міст, губернаторами, міністрами, працівниками митниці, прикордонниками, і, хочу сказати, що багато з них — чудові люди, про яких повинна знати вся країна. Чомусь у нас більше пишуть про негатив, хоч в Україні й нині роблять чимало хорошого — того, що, напевно, оцінять лише через роки. Саме це і примусило мене взятися за тритомник про українського Президента Л. Кучму, щоб проаналізувати, що позитивного сталося за десять років нашої незалежності. Взагалі, про Леоніда Кучму в нас написали дуже мало. Мені не подобається, наприклад, книга Ю. Луканова «Третій президент». Писати про президентів, за моїм переконанням, варто тоді, коли за їхнього правління зроблене щось конкретне. Тому я й зображаю Л. Кучму на тлі доріг і новобудов. Звичайно, мені часто доводилося чути й таке: погані новини краще продаються. А я вважаю, що писати слід насамперед про позитив, вчити людей бачити хороше і заражати їх оптимізмом. Хоч повинен визнати, що писати про хороше завжди важче.
— Не можна не зауважити, що у ваших книгах останнім часом усе більше з’являються не дніпропетровські, а донецькі персонажі. Що це — віяння часу чи бо політична кон’юнктура?
— Писати про Дніпропетровськ стало нецікаво. Місцеві чиновники якісь перелякані, бояться організувати навіть презентацію книги про Президента. Напевно, перестраховуються. У Донецьку все інакше, там могутня, єдина команда. Губернатор — це губернатор, а мер — це мер. Я з багатьма вже познайомився і скажу, що там є широта і розмах. Візьмемо колишнього губернатора Віктора Януковича — та це ж мужик, два метри зросту, вольовий. У 3-му томі «Президентського рубежу» є розділ, де Віктор Федорович особисто очолює облаву на вовків. Інші губернатори оголошують премію у розмірі 100 гривень за вовчу шкуру, а В. Янукович збирає бригаду і сам береться за справу. І так у всьому — людина вміє брати на себе відповідальність. Але я і до Дніпропетровська не повертаюся спиною — пишу в своїх книгах про директорів підприємств, які зуміли налагодити виробництво, вийшли зі своєю продукцією на світовий ринок — з олією, акумуляторами або ракетами. Не випадково Леонід Кучма проводить зустрічі з іншими президентами на «Південмаші». Так, після візиту В. Путіна до Дніпропетровська і повороту україно-російських відносин у мене виникла ідея написати книгу і про президента Росії.
— Але писати про сильних світу цього, очевидно, не так вже й просто — вони не люблять афішувати своє особисте життя і малодоступні для особистого спілкування. Водночас у ваших книгах можна прочитати і про улюблений салат Президента, застільні бесіди, домашню обстановку...
— Без цього неможливо створити повноцінний образ, адже президенти, прем’єр-міністри і губернатори також живі люди. Але я не прихильник збирання пікантних подробиць. Ритися в особистому житті або підслухувати з-під дивана — це аморально. Інша річ, що у розмовах з людьми із оточення особи, яка тебе цікавить, можна дізнатися про якісь деталі, що дозволяють письменнику «вжитися в образ». Я завжди працював методом занурення в матеріал — уважно стежив за пресою, намагався бути присутнім при важливих подіях, де можна помітити начебто незначний штрих, який говорить про багато що.
— Іноді дніпропетровські письменники з іронією в голосі відгукуються про вашу творчість. Як складаються у вас відносини з побратимами по перу?
— Жаба їх давить — велика і зелена. Вони такі маститі й заслужені, а сидять без копійки грошей і не можуть опублікувати свої опуси навіть невеликим накладом. А у мене загальний наклад книг «зашкалює» за мільйон. Я пропонував, наприклад, знайти спонсорів для того, щоб відремонтувати приміщення творчої спілки, але вони відмовилися — сидять бідні та горді. Тим часом роботи для письменника, за моїм переконанням, достатньо. Треба тільки не сидіти на місці й, головне, усвідомити, що живемо ми в ринкових умовах, а тому ніхто нічого на тарілочці з блакитним обвідочком не принесе.
А цікавість до нашої країни, хочу запевнити, існує. Наприклад, на книжковій виставці в Москві один із депутатів Держдуми зауважив, що писати про діючих президентів не прийнято — мовляв, пахне підлабузництвом. Тим часом, погортавши «Президентський рубіж», він прихопив його з собою. Те ж саме зробили й інші. Цікавилися книгою про українського Президента й у Франкфурті, де про нашу країну пересічні жителі знають лише один Чорнобиль. Нашим письменникам слід би не соромитися шукати спонсорів, більш активно їздити світом, а головне, більше писати про Україну.
